Розділ 31

Все починає потроху налагоджуватися. Так, сподіваюся, насправді відбувається, а ще більше я себе переконую в цьому, щоб не сіпатися від кожного звуку протягом цілого робочого дня.

Лія викликала мені таксі і я без пригод дібралися до офісу. А це вже у моєму випадку вдача. Після першої невеличкої перемоги настала друга, куди більше вагоміша, тим паче в тому стані, в якому я знаходилася - Ніколас Олександрович справді поїхав у справах. Або десь поснідати. Або просто пройтися. Загалом, байдуже, головне, що його не було на робочому місці і я мала можливість перевести подих. Зосередитися на виконанні своїх обов'язків. Плюс до всього в шухляді столу лежала тека з напрацюваннями Лії стосовно того будинку боса, і це теж додавало оптимізму, що я скоро звідси звільнюся й розпочнеться тихе, спокійне, розмірене життя. Яке у мене взагалі то було і до дня народження. А потім ніби всесвіт вирішив, що оскільки я стала повноцінно дорослою, то і проблеми відповідно повинні бути такі самі. Повноцінно важкі.

Подумки перепрошую перед дитиною за схиблену мамку, в животі якої їй доводиться рости, і беру цей "апарат" в руку, нетямуще дивлячись на нього.

"Донечка" - висвічується на дисплеї старенького, побитого долею мобільного, котрий Лія всучила мені перед тим, як відправити на таксі.

- Так, - я не була певна, що ця штуковина працює, саме тому підплигнула на стільчику, як вона почала дзижчати на весь мій кабінет. І досі не впевнена, що цей телефон реально функціонує, тому дуже тихо вимовляю це "так", натискаючи на зелену кнопку. Не на дисплеї, ні, а на фізичну кнопку з вже добряче затертою зеленою слухавкою на ній. 

- О, працює, - подруга і сама не вірила в те, що цей гаджет ще дихає, її здивування прекрасно це демонструє, - ти чуєш мене?

- Так, - повторюю, а сама тримаю телефон так, начебто це якийсь раритет, котрий вартує мільйонів. Хоча... Ще якихось десять-двадцять років і його можна буде під скло та в якийсь музей здати, демонструвати сучасному поколінню, як їхнім пращурам велося. За допомогою якої чудернацької штуковини вони підтримували контакт одне з одним.

- Твоя мама дзвонила. Запитувала, чи ти точно забула мобільний на дачі, бо вона вже все обдивилася і ніде його не знайшла.

- А Альбіна?

- Що Альбіна? - Звичайно, що Лія моя найкраща подруга і чудово мене розуміє в багатьох питаннях, та навіть вона не може знати, які таргани й куди пересувається у моїй голові. Та я і сама не завжди в курсі їхнього маршруту.

- Альбіна ще там? На дачі?

- Не знаю, твоя мама нічого про неї не говорила, а я і не питала.

- Лія, будь ласка, а можеш передзвонити до мами та спитати, ніби між іншим, чи Альбіна ще там, чи вже поїхала. І скажи, що...

- Кі, я, звичайно, можу, це не проблема, та чому ти сама не подзвониш? Розумію, що ти зараз в руці тримаєш не останню модель сучасного смартфона, та все ж, як бачиш, а точніше як чуєш - він працює.

- А, точно, - ні, ну, хіба не ідіотка? Тримаю телефон біля вуха і навіть не подумала про те, щоб використати його по основному призначенню. А якщо йдеться стосовно саме цього апарата, то по єдиному призначенню.

- Хоча, - затягує Лія, явно щось обмірковуючи. Дівчина то не втратила здібність ворушити мізками, на відміну від декого, - я зараз наберу. Бо там же тариф не проплачений. Можна тільки приймати дзвінки. А заради одного вихідного не бачу сенсу витрачатися. Пару хвилин.

Пару хвилин це ж дрібниці, правильно? Всього-на-всього сто двадцять секунд, які минуть дуже швиденько. Якби не ці думки, котрі тут же виникають з нізвідки, варто Лії тільки завершити виклик.

Чи Альбіна ще на дачі? Якщо так, то чи не взяла вона мій телефон? А якщо сестра поїхала, яка ймовірність того, що це зв'язано з тим, що мама не може знайти мій мобільний?

Гіпнозую екран цього гаджета так, начебто це подарунок, про який я мріяла пару років, а не старе барахло, яке припадало пилом і якби не моя пуста голова, то, скоріш за все, ніколи б більше не згодилося.

Ну де ж? Де ж Лія? Обіцяні дві хвилини минуло. Вже навіть три. Пішов відлік четвертої, а я вже вся на взводі.

Звук. Котрий вириває мене з дурману. Дивлюся на телефон, перед тим кліпнувши, можливо, пелена впала на очі й тому я не бачу змін, але знову нічого. Екран чорний, сам гаджет в режимі спокою.

- Вставай!

Натомість людина, котра вривається в мій кабінет, явно не спокійна. 

- Що..., - розумію, що це Ніколас Олександрович. Більше нічого не розумію. Ні чому він так ввірвався, що ляснув дверима об стіну. Ні чому такий схвильований. 

- Вставай!

Тим паче ні чорта не розумію, чому він кричить мені "вставати", і бачачи, що я сама до цього не дійду, або зроблю це не найближчим часом, допомагає вилетіти з крісла. Так, саме вилетіти, бо хапає мене за руку й одним ривком тягне на себе, витягуючи з робочого місця.

- Пішли! - Поки я збираюся докупи, поки змушую себе якось протидіяти цьому чоловіку, бо керує мною як маріонеткою, він вже затягує мене у свій кабінет, а після... - Зніми...

Вражає наступною дією - стягує з мене годинник. 

Це він за нього говорив, щоб я знімала, тож зрозумівши, що це буде надто довго, сам зняв, чи це... Тільки початок оголення? Далі в хід піде одяг?

- І надалі без слів.

Та вже ні, не вгадав, я... просто так не дам йому себе роздягнути - це вже добре, що я протидію. Хоча б в голові. Скоро перейдемо до того, що своє незадоволення буду висловлювати вголос. Тільки б якось прискоритися, бо поки я намагаюся перейти від думок до дій, Ніколас відчиняє шафу і заштовхує мене в неї, при цьому...

- Ей..., - встигаю всунути руку до того, як він закриває дверці.

- Закрийся та не пручайся. Твоя сестра буде тут з хвилини на хвилину. 

Ця друга фраза ідеально діє на мене, тож я тут же притримуюся першої й опиняюся в темноті. Серед одягу Ніколаса Олександровича. Запах якого тут же проникає в ніздрі, розбурхуючи в уяві різні...