Розділ 30

- В тебе ж є номер моєї мами? - Діяти. Треба діти, до того ж негайно, пожаліти саму себе, яка я бідна та нещасна можна буде потім. Так само як і насварити саму себе за те, що варто бути набагато зібранішою. Навіть тоді, коли не виспалася. Коли реальність застає зненацька. Все ж мене народжувати. А це відповідальність. Куди більша, ніж думати про свій смартфон. Та це все варто залишити на потім, зараз головне діяти. На випередження.

- Та є, а що? Ти можеш сказати...

- Набери, будь ласка, до неї, - перебиваю подругу. Нехай вибачає за мою невихованість, та зараз не до балачок. Вони мене не врятують. А от мама може. В її руках знаходиться мій порятунок. І в прямому, і в переносному значенні цього слова. - І дай мені з нею поговорити.

- Лієчко, привіт, - весело промовляє рідна по ту сторону зв'язку, коли моя подруга з повним нерозумінням ситуації дивиться на мене, та все ж передає свій телефон, - рада, що ти подзво...

- Мамо, це не Лія, це я, - "бараняча голова" - це вже додаю від себе та подумки, натомість уточнюю інше в динамік мобільного, - Кіра.

- Доню...

- Мам, послухай, - що ж, ідентифікація пройшла успішно, рідна ідентифікувала в мені свою доньку, отже, можна продовжувати завалювати її інформацією, - ти зараз вдома?

- Ні, пішла на ринок придбати для Лесі кісточок, щоб вона могла точити зубки...

- А тато вдома? - Стосовно того, чи є в Лії номер мого батька, я далеко не впевнена, та спробую по пам'яті згадати. Є нюанси з одним, чи двома цифрами, в яких я не певна, та можна буде відгадати на "удачу"

- Буквально хвилин десять тому поїхав на роботу. Машина завелася і він...

- А Альбіна? - Як же невчасно вона зламалася. Я маю на увазі робочий автомобіль тата. І як же невчасно завівся, не міг це зробити на якісь пів годинки раніше?

- Коли я виходила з дому, то ще спала. Але я не розумію... Чому ти про всіх запитуєш? Та ще й таким схвильованим голосом... Доню, щось сталося?

- Я просто забула свій телефон на дачі, - ну, хоч сестра ще бачить сновидіння, хоч якийсь позитив з цього всього суцільного негативу. - Ти б могла, коли повернешся додому, заховати його десь, щоб Лесі не погризла?

Маленька, я заочно перед тобою вибачаюся, а наочно дам тобі якийсь смаколик, що так негоже про тебе відкликаюся. Мені дуже потрібно, моя маленька. А так ти найкраща! Най-най-най, і пакетиків смаколиків це найменше, як я можу тобі віддячити.

- То давай я через Альбіну тобі його передам. Вона...

- Ні, не треба, - намагаюся звучати стримано, сама ж розумію, що це навряд чи виходить, бо сестра це остання людина, в руки якої може потрапити мій гаджет. Ну, можливо, ще її чоловік. Вони плюс-мінус десь на одному рівні, хто не має побачити, що прийшло на мобільний. - Якщо ви з татом не проти, то я б і сьогодні переночувала на дачі. З вами проведу більше часу, та і з Лесі пограюся. Все ж таки я скоро покину місто і буду за вами дуже і дуже сумувати.

Хоч тут причина лежить на поверхні, не потрібно нічого вигадувати. Не треба будувати повітряних замків.

- Звичайно, не проти, маленька, ти про що таке говориш? Ми завжди з татом раді тебе бачити вдома. І будемо за тобою шалено сумувати. Тож звичайно приїжджай, тим паче скільки їжі залишилося. Нам з батьком все не подужати.

- Ми з Лесі вам у цьому допоможемо, - що ж, не все так кепсько розгортається як могло б бути. Проведу ще один вечір в колі родини. Без Альбіни та її чоловіка. Без постійних нервів та очікувань підколів від одного, або від другого. Смакоти поїм, з малою повеселюся, з батьками в адекватній атмосфері про все поспілкуюся. Можливо, навіть спробую ще раз підняти тему згорілого будинку і того, що мої дівчата до того не причетні. Та то вже таке, по ситуації буду дивитися. - Тільки не забудь заховати телефон. На всякий випадок.

І не від собачки, а від декого іншого, хто приходиться мені ріднею.

- Все гаразд? - Занепокоєно запитує Лія, коли я вже розпрощалася з мамою та змогла дещо полегшено видихнути.

- Так, все в нормі, - та і взагалі... Чому я так завелася? Навіщо Альбіні йти в мою кімнату? Навіщо лізти в мій мобільний? Задля чого пхати носа у моє особисте життя? - Викличеш мені, будь ласка, таксі?

Я не бачу причина сестрі так вчиняти. Вона має прекрасне життя з усіма можливими плюшками, у вигляді масажів, нігтиків, походів у СПА-центри. Альбіна це завжди обожнювала і Ніколас її в цьому не обмежує. Скоро сестра буде мати маля. Ну, як скоро, дев'ять місяців, та вони пролетять як мить. Дитина, яку вона хотіла, але через проблеми зі здоров'ям не мала змоги самотужки народити. Кохана людина. Альбіна має кохану людину поруч. Прекрасного чоловіка, який заради неї та заради їхньої дитини зробить все, і навіть більше, щоб вони почувалися не добре, ні, ідеально, бо Ніколас з тих чоловіків, котрі дотримуються свого слова, а не дають його, а після зникають.

Ось все це аналізую й усвідомлюю, яка сестра щасливиця. Як їй "фортануло". І я не заздрю, ні, зовсім... Ну, хіба трішки. Можливо, і не так трішки. Але це її, особисте, а мені потрібно всіма правдами та не правдами випрошувати у Ніколаса Олександровича звільнення з роботи, бо чим далі, тим гірші думки лізуть у мої голову. Гірші в першу чергу для моєї сестри, та і для мене самої, якщо брати моральні цінності, бо я ніби повертаюся в не таке далеке минуле, в той будинок, якого вже немає і згадую слова Альбіни:

"Якби у тебе була така змога, ну, просто чисто гіпотетично уявимо, що у тебе є така змога, ти б позбавилася невинності з таким, як Ніколас?" 

Тоді в мене були шалені коливання між відповіддю "так" і "ні", зараз же... Мій маятник все сильніше хилиться до першого варіанту відповіді...