Розділ 23

Ні, маленька, не хвилюйся, хто-хто, а ти в повній безпеці, найгірше для тебе позаду, мої батьки зроблять від себе все залежне, щоб продемонструвати, що таке любов, піклування та радість від життя. В цьому всьому ти будеш буквально купатися. А от мені твоя колишня клітка, можливо, і згодиться, бо рідні приймуть за дику тваринку, яку варто тримати за решіткою й не підпускати до людей. Саме такі погляди наразі спрямовані в мою сторону. Погляди нерозуміння. Погляди ступору стосовно того, що я таке верзу.

- Кіро, доню, я ж так розумію це жарт? Ти таким чином хочеш продемонструвати, що і без вживання алкоголю дуже весела та компанійська дівчинка? 

Батько ніби крадеться по тонкому льоду. Потихеньку, помалу, звішуючи всі "за" і "проти" перед тим, як зробити наступний крок. Саме так і ці запитання звучать, обережно, з надією на мій розум та адекватність. Тато начебто завуальовано каже "на, сонечко, тримай цю мотузку, давай я витягну тебе з цієї ополонки, в яку ти по своїй молодості та дурості провалилася"

- Ні, я справді хочу помиритися з дівчатами.

Я прямо чую цей ляск руки об лоба - саме так сприймають мою відмову від допомоги батьки, натомість в Альбіни на обличчя лізе посмішка, яку вона намагається придавити, та щось не дуже виходить. Я не бажаю згладжувати поточну напружену ситуацію, сестра ж в якомусь плані підтримує мене, не прагнучи приховувати свої справжні емоції. Відчуває ж, що улюблена донечка батьків наразі творить дурню, і від цього кайфує. Навіть попри те, що "улюбленою донечкою" Альбіна сама мене нарекла, кажучи, що рідні краще відносяться до мене, з нею ж не "панькалися" і не "сюсюкалися". Хоча, якщо подивитися з моєї "дзвіниці", то ставлення до нас з боку батьків однакове. Абсолютно.

- Тобто, якщо я правильно зрозумів, - тато продовжує цей діалог, мама ж мовчить, ніби води в рота набрала, і я не можу зрозуміти, що гірше. Яка реакція більш болісна саме для мене, - ти хочеш помиритися з тими, хто спалив будинок Мирона Степановича, загнавши нас у шалені фінансові ями, з яких ми ще довго будемо викарабкуватися? Я вірно тебе почув?

- Це не вони спалили, - "ще одне Різдво коту під хвіст". Пам'ятаєте цю фразу? Пам'ятаєте кому вона належить? Зараз я чудово розумію цього хлопчину, адже усвідомлюю, що з великою ймовірністю зіпсую батькам свято, але мовчати не можу. В першу чергу хочеться себе відбілити, оскільки Віка, Ліка та Ната мої подруги, отже, за все що ми робимо, ми теж відповідаємо разом. Ну, щось в тому роді. Тому тінь, яку з собою принесли дівчата, відразу ж падає на мене, а оскільки наша родина постраждала, то існує подвійна мотивація вилізти з цього дна. Зачепитися нігтиками за край прірви й повзти, повзти, не жаліючи ні сил, на новенького манікюру.

- Гаразд, допустимо це не твої подруги спалили будинок, зауважу - допустимо, - батько ще не поставив запитання, а я вже відчуваю цей скептицизм, в його словах, а від мами та Альбіни в їхніх поглядах, - тоді хто це зробив?

- Не знаю, на відео погано видно, і тим більше ця людина була в капюшоні, але...

- На відео? На якому ще відео?

- З камери баби Нюти, - я відчуваю себе маленькою дитинкою, яку поставили на стільчик та попросили розповісти якусь казку за пару смачних цукерок. І явно, що смаколики то я отримаю, тільки от в мою казку ніхто не повірить, не сприйме її за реальність. А тепер перенесемося в реальність, де я давним-давно не мала, цукерки сама собі можу придбати, та для всіх моя розповідь так і залишається казкою.

- Баб Нюта? На камерах? Відео? - Це коронний час Альбіни познущатися з мене вдосталь, і саме образливо те, що зараз батьки не будуть захищати свою меншу доньку, бо вони повністю солідарні зі старшою.

- І хто така ця баба Нюта? - Батько куди серйозніше запитує, та це, напевно, більше через любов та повагу до оратора, котрий розказував цю потішну в їхньому розумінні казку.

- Сусідка Мирона Степановича, яка має на нього зуб, бо той здає... точніше здавав той будинок всім підряд, і там влаштовувалися... Непристойні речі, які очевидно заважали життю цієї старенької.

- І вона вирішила купити камеру, щоб все це знімати? - Закінчила мою думку мама, яка нарешті відмерла, починаючи з моменту, як все це завертілося-закрутилося.

- Так, - вигукую, з надією, що віра в мене жива, і це нарешті сприймуть серйозно.

- Жах, - та наступної секунди ця сама надія розлітається на маленькі шматочки, кожен з яких впивається в моє тіло, завдаючи шаленого болю.

Якби це сказала Альбіна - я б навіть уваги на неї не звернула. Якби це промовив Ніколас - я б теж це зрозуміла, бо той мав на мене зуб, і міг таким чином "віддячити". Я б навіть сприйняла це "жах" з вуст батька, бо він чоловік, менше вірить в теорію, довіряючи фактам. А факти поки що грали проти мене. Та це прозвучало від матері, з якою ми були максимально близькі, завжди підтримували одна одну, як мама з донькою, як подруга з подругою, як найрідніші одне одному люди.

В "жах" і перетворилося це свято.