Розділ 20

- Вам тут зупинити? - Питання таксиста змушує відірвати погляд від автомобіля керівника, біля якого вже зібралася вся моя гарбузова родина.

- Так, тут, дякую, - відраховую суму за цю поїздку та передаю водієві за його надані послуги.

- Гарна собачка, така чемна, - чоловік киває на Лесі, яка справді виявилася ідеальною для подорожі. Я хвилювалася, що, можливо, вона почне нервувати, оскільки мене бачить перший день, навіть перші години, а тут ще і якась незрозуміла закрита штуковина, яка їде, сигналить, трясеться. Та дівчинка настільки тихенько та смирно просиділа в мене на руках, що ці сорок хвилин поїздки минули шалено швидко. Я навіть дещо засмутилася, що доведеться її підіймати, вона так добре вляглася.

- Дякую.

Комплімент таксиста, навіть промовлений на адресу Лесі, дещо поліпшує мій настрій і я вирішую не псувати сьогоднішній вечір, та і загалом свято, яким безумовно являється покупка дачі. Чи то пак повернення її в рідні володіння, до справжніх господарів.

- Маленька, нам час підійматися, - звертаюся до собачки, яка пригрілася у мене на колінах та явно не бажає покидати це комфортне місце, тому підіймає голівку й ніби запитує "а справді потрібно? Можливо, ще трішки покатаємося в цій дивній будці?" - Ось побачиш, тобі всі сподобаються. Даю тобі слово. Ходімо.

Сама вилажу з авто, а після і Лесі звідти акуратно витягую, після чого ставлю малу на асфальт, притримуючи за повідець. В неї було не солодке минуле, наразі це все також незнайоме, всі ці люди, всі ці звуки, та все, тож остерігаюся, щоб вона нікуди не чкурнула з переляку. 

Першим наш дует помічає Ніколас, котрий стояв обличчям до дороги, і на його обличчі тут же виникає посмішка. І я прекрасно читаю, що вона означає - "молодець, що зважилася, все вірно зробила".

Ну, з секунди на секунду і перевіримо, чи вірно, адже якщо до цього моменту всі щось активно обговорювали між собою, то наразі помітили, що один з учасників діалогу явно вибився з компанії, тож наслідують його приклад, повертаючись до нас з Лесі.

- Все гаразд, малесенька, все добре, вони хороші люди, - собачка застигла на місці, коли чотири пари очей як по клацанню пальця зосередилися на ній, тож не знала, що робити далі, чи то тікати, чи то все ж довіритися мені й повірити на слово, що ці особи справді хороші. Зовсім не такі, котрі зробили її життя пеклом.

- Доню, а це..., - тато, як голова сімейства, а можливо як той, хто найбільше нічого наразі не розумів, поглянув на мене, а після на Лесі, намагаючись зрозуміти, що тут відбувається. Мама теж була в шоку. Альбіна стояла, нахмурившись, а її коханий і далі широко посміхався.

- Мамо, тато, ви ж завжди мріяли про вірного друга, про песика, я вирішила, що краще моменту здійснити вашу мрію і не вигадаєш, - а в думках молюся, щоб батьки прийняли малу, щоб впустили її в родину. Вони в мене добрі, ідеальні, найкращі, і я не сумніваюся в їхніх прекрасних намірах, та, може, скажуть, що не готові до такого важливого кроку, наразі не можуть взяти на себе таку відповідальність. А дівчинка ж відчуває це, я впевнена, що кожна тваринка, а особливо собачка зчитує емоції, і якщо їй вдруге зроблять боляче, вдруге дадуть віру, і тут же її заберуть... - Це Лесі.

- Дівчинка?

А я про це і не подумала... А що як батьки хотіли взяти саме хлопчика? Що як для них була важлива стать собачки, що тоді? Можливо, це питання мами поставлене не спроста, воно має під собою підґрунтя... Та мені залишається тільки згідно кивнути.

- Дівчинка.

Працює, моє серце починає активно працювати після того, як завмерло на декілька секунд. Зараз же воно качає кров, повертаючи рум'янець на щоки, адже я спостерігаю щиру усмішку на обличчі кожного з батьків, а мама перша наважується ступити крок до Лесі.

- У нас там в будинку є смаколики, ми деколи балували місцевих чотирилапих, зараз принесу та пригостимо нашу дівчинку, - тато, ніби маленький хлопчик, тут же загоряється своєю ідеєю й вже мчить до хати, а мама ще робить крок, повільно, не поспішаючи, щоб мала могла звикнути до неї. Відчути запах, усвідомити, з якими намірами до неї наближаються.

- Лесі, красуне, будеш частинкою нашої великої та дружньої родини? Порадуєш нас своєю згодою?

Буде. Ствердну і впевнену відповідь отримують всі на це запитання, а найголовніше її отримую я, що моя в якомусь роді авантюра закінчилася успіхом, собачка знайшла людей, які відновлять її віру в доброту цього світу, а мрія батьків стала реальністю.

- Ми теж приїхали не з пустими руками, - коли вже всі отримали заряд позитивної енергетики, начухавши Лесі за вушком, і отримавши натомість мокрі "поцілуночки" від малої, промовила Альбіна, яка дуже відсторонено брала участь в цій забаві. Погладила собачку ніби через силу, для годиться, і, до речі, єдина, кому не "вимили" обличчя шорстким язичком. 

- В Лесі буде друг? Чи подружка? 

Таким активним я тата вже давно не бачила. Щось бігає туди-сюди, вирішуючи, де малій виділити кімнату для спання, де поставити її мисочки для їжі та води, які краще іграшки їй придбати в першу чергу. Які пищить, чи які краще жувати, щоб точити зубки. Я втрапила в ціль, це беззаперечно. Батьки щасливі, як маленькі діти, котрі отримала подарунки на Святого Миколая у свої чобітки, завчасно повішені біля каміна.

- Ні, не буде, але це теж класний подарунок, - мені здається, чи Альбіні не сподобалося, що я привезла собачку? Не до вподоби те, що рідні тепер крутяться навколо неї? Чому? Через те, що таким чином падає певна тінь на її сюрприз, не роблячи таким вишуканим та унікальним? - Тримайте.

Мені самій стає цікаво, що ж там вийшло, чи не дарма я ризикувала отримати прочуханку від керівництва, самовільно залишаючи роботу, тож заглядаю через плече мами, яка акуратно розкриває подарункову обгортку (впевнена, в голові у рідної вже рояться думки, що не треба викидувати цей яскравий папір, колись та точно згодиться) і вже через пару секунд стискає в руках сюрприз своєї другої доньки. Чи то пак першої, бо Альбіна все ж таки старша.