Розділ 19

- Слухаю, - приймаю виклик та прикриваю іншою рукою динамік мобільного.

- А ти де? - Схоже, всі мої зусилля були марні, якщо відштовхуватися від цього питання подруги. - Не на роботі?

- Ні, мене відпустили, - взагалі додому, і я там побула дві годинки, от чесно-чесно, відійшла морально та фізично, тож Ніколасу Олександровичу не варто мене сильно сварити, а зараз потрапила в з одного боку райське місце, а з іншого в не надто приємне... Чи може таке бути? До цього моменту я б відповіла ні, як і більшість з вас, а от зараз моя думка кардинально змінюється.

- Куди? В зоопарк? 

- Тепло, дуже тепло. В притулок.

Чому це райське місце? Та бо на квадратний метр зібрано стільки добрих створінь, скільки добра тут, вірності, відданості, всього того, чого немає в більшості людей цього світу. Водночас серце щемить від цих оченят, котрі заглядають тобі у вічі, просять підтримки, просять невеличкого даху над головою та трішки поїсти, а найголовніше кожен з цим песиків потребує любові. Для них це і за моральну їжу, і за фізичну. Натомість вони подарують всього себе. Будуть тебе любити й здоровим, і хворим. І доглянутим, і засапаним, з колами під очима та зіжмаканим докупи волоссям. Ці чотириногі одні з найкращих живих істот на планеті, якщо не найкращі, і зараз мені варто вибрати тільки одного. Тільки одному з декількох десятків дати шанс на яскравіше майбутнє, ніж воно може бути тут, в притулку. Хоч варто віддати належне пані Наталії та її команді - вони добряче стараються. Клітки нові, чистенько, прибрано, собачки не виглядають змарнілими, чи голодними. Голодними до емоцій - безсумнівно, бо кожному хочеться відчувати себе потрібним двадцять чотири години, сім днів на тиждень, а очевидно, що це не реально зробити, коли їх так багацько.

- Ого, неочікувано, неочікувано.

- Та я сама ще досі в це не вірю, - якби не слова Ніколаса, якби не його "чому ні?", я б, напевно, не наважилася на цей крок. А так... Полежавши в ліжку, поміркувавши над цим запитанням, я теж задалася ним "а чому справді ні?" Тож не знайшовся вартісної відповіді, вирішила втілити мрію батьків у життя. А чому б ні? - Зроблю батькам презент. Приведу їм нового члена родини, так сказати, на заміну мені, щоб їм не було сумно і було за кого дбати.

- Впевнена, батьки оцінять по достоїнству, вони в тебе чудові.

Ну, все, якщо і залишалися мінімальні сумніви, то зараз вони повністю відпадають. Тато і мама заслуговують на маленький клубочок щастя, а хтось з цих хвостиків сьогодні отримає сім'ю. Стане її невіднятною частинкою.

- Я ж чого дзвоню, я там тобі скинула документ зі своїми напрацюваннями щодо дизайну будинку. І також накидала це на папері. Тож можу тобі підвезти, куди ти скажеш. Хоч навіть зараз, мала сьогодні повністю на бабусі.

Ну і як Лію можна не обожнювати? Як не розбитися в коржик, але все ж допомогти їй та її родині? На сто відсотків переконана в тому, що дівчина попросила свою маму приглянути за Софійкою, а сама відразу ж взялася за моє прохання. Минуло всього нічого, а я вже маю, що показати Ніколасу Олександровичу. Та все ж наочну зустріч з Лією я перенесла на завтра, немає сенсу поспішати, тож нічого відривати її від своїх справ. 

- А цього красунчика як звати? - Підходжу до однієї з кліток-домівок та дивлюся на песика, який сидить собі в куточку та спокійно споглядає за всім, що навколо відбувається. Якщо практично всі кидаються до дверцят своїх кліток, гавкають, привертають увагу, то ця собачка кардинально від всіх інших відрізняється.

- Це дівчинка, Лесі.

- Лесі красива дівчинка, так? - Посміхаюся малій, і якщо до цього її голівка лежала на лапках, вона тільки оченятами ґудзиками за мною спостерігала, то зараз і вушка нашорошила, скоріш за все, типу перепитує "хто тут до Лесі? Ти? Я Лесі, що хотіла?". - А чому вона поводиться якось...

- По-іншому? - Наталія, засновниця цього притулку, посміхається, якось ніби й по-доброму, а водночас з певною горсткою прикрощів, - Лесі, на жаль, пізнала людей не з найкращої їх сторони.

- Її били? - Виривається з мене, і погляд тут же спрямовується на собачку, на те, як вона ніби й хоче підійти ближче, але в той самий час і побоюється. Остерігається. Не знає, чого можна очікувати від цих двоногих.

- З великою ймовірністю, - від цього мої пальці тут же скручуються в кулаки, оскільки хочеться дати в пику тому, в кого піднялася рука на це миле створіння. - Точно морили голодом, бо коли її найшли на узбіччі траси, то в неї ребра просвічувалися. До того ж лапка була зломлена, чи то ті покидьки постаралися, чи то може якась машина збила, і хоч ветеринари намагалися нашій Лесі допомогти, та все ж мала трішки кульгає. Злегка, але цього достатньо, щоб чимало людей відмовилися від ідеї забрати її до себе додому. Тим паче вік грає не за Лесі.

- А скільки ж їй? - Я як різко стиснула пальці в кулаки, так же швидко їх і повернула в початкове положення, щоб не лякати собачку, щоб ніяким чином не показати, що я хоч якимось чином схожа на тих мерзотників, котрі знущалися з неї. 

- Десь роки два, можливо, два з половиною. Характер вже сформований в такому віці, тож люди надають перевагу цуценятам, ніж взяти вже дорослу собаку.

- Лесі, підеш зі мною? - Простягаю одну руку, а сама відходжу назад, щоб вона не подумала, що я хочу причинить їй біль. Котрий собачка вже відчула на собі раніше. Котрий пройшов крізь її тіло та особливо розуміння...

- Ви впевнені? Це все ж таки важливий крок, на все життя і...

- Так, я повністю впевнена.

Нехай мене вибачить пані Наталія, що я її так безцеремонно перебила, але свій вибір я зробила. Точніше Лесі вибрала нашу родину, коли піднялася, і повільно, але впевнено рушила до моєї руки.

- Лесі гарна дівчинка, дуже гарна, - акуратно опускаю руку на головку малої й починаю ніжно гладити й розумію, що є, контакт налагоджено, вона ще ближче підсувається, просовує мордочку в отвір між прутами клітки, щоб наступної миті лизнути моє обличчя й наочно продемонструвати, що я їй сподобалася. Що вона мене сприймає.