Розділ 17

- Так а чому ж ти завчасно не попередила, що приїдеш? - Якщо я вибита з колії, то тепер варто зробити так, щоб таких втрачених було двоє. Я та моя сестра. Саме тому вигадую брехню на ходу, з претензією висловлюючи своє невдоволення. - Я теж не з пустими руками з'явлюся сьогодні ввечері, тож відпросилася на пару годинок з роботи, щоб підготувати батькам сюрприз.

Тепер додається ще один головний біль у вигляді подарунка для мами й тата в честь такої визначної події. І не те щоб я була проти їх порадувати, просто часу обмаль, і не кров з носа варто цей презент саме сьогодні віддати. Зараз же все змінюється, прикриваючись брехнею, я змушую сама себе щось вигадати для рідних. Ну, не видавати ж Альбіні правду. Від цієї правди всім буде кепсько, і батьки ТАКИЙ подарунок отримають зі знаком мінус, що надовго запам'ятають цей день.

- На пару годинок? З хлібзаводу? - Недовірливо перепитує сестра, явно не вірячи в такий розклад, вважаючи його малоймовірним.

- А що на хлібзаводі не люди працюють? Роботи? Не можуть взяти пару годин відгулу, щоб вирішити свої питання? - Давлю, продавлюю, застосовую тактику сестри, оскільки це вона в нашому сімействі найбільш нахабна, навіть, чесно кажучи, незрозуміло в кого вдалася, та зараз саме це може спрацювати. Клин клином, як то говориться.

- Ти де? Куди під'їхати?

Спрацювало? Реально? Виходить, що Альбіна поважає таких самих нахабних як вона сама і їй більше до вподоби, коли їй грубо відповідають, ніж намагаються побудувати адекватний діалог?

- В "Ратервілі", - називаю торговий центр неподалік своєї роботи й дуже сподіваюся на те, що Ніколас Олександрович найближчим часом не повернеться в офіс та не помітить пропажу своєї підлеглої. Відверто зухвалої підлеглої, яка коли хоче приходить на роботу, коли забажає її покидає. 

І поки що все складається непогано, в плані того, що ніхто не помітить мого відлучення з робочого місця, оскільки тільки я встигаю дібратися до входу в ТЦ, як помічаю сестру, котра виповзає з якоїсь машини. Скоріш за все, з машини таксі.

- Що ти там вигадала? - Відразу переходжу до справи, відкидаю в сторону прелюдії, бо, по-перше, на них в мене банально немає часу. Якщо керівник справді повернеться й не помітить мене на робочому місці, то влаштує такі прелюдії... Мало не здасться. І про звільнення можна буде забути назавжди. По-друге, далі веду тактику самої Альбіни - спілкуватися відверто, навіть дещо грубо, не залишаючи місця для сентиментів.

- Я, звичайно, могла тебе не відволікати від твоїх нагальних справ, - при чому "нагальних" звучить так, що сестра взяла це слово в лапки, в дуже жирні лапки, - але ти все ж таки частина нашої родини, тож приклади сюди свою руку.

- Нащо? - Простягає мені щось схоже на папірець, тільки чорний, і схоже м'який на дотик. Як якась тканина чи щось таке. Вперше бачу таку дивну штуковину.

- Ти можеш просто зробити та і все?

- Не можу, - я вже сама собі стаю огидна, настільки показую свій гидкий характер, якого по факту у мене і немає, та вирішую довести розпочате до кінця. - А що як ти вирішила взяти на мене кредит, і ця долоня буде підтвердженням того, що я готова на добровільне фінансове рабство?

- Аахаха, а це типу частинка твого сьогоднішнього стендап-виступу для батьків в якості сюрпризу? - Альбіна відверто насміхається, вказуючи на те, що я та гроші це два різних світи. Та її веселощі тривають недовго, бо я продовжую стояти на місці з кам'яним обличчям, не реагуючи на цю провокацію, а сторонні звертають увагу на дівчину, яка сміється як божевільна. Друге, думаю, куди важливіше першого саме для сестри, тож вона затикається та продовжує вже серйозніше, - хочу батькам зробити подарунок. Так сказати, залишити їм згадку на все життя.

- Це ж яку? Переїхати до них жити? - Не знаю, чому це з мене виривається. В будь-який інший день я б такого не промовила. Не стала загострювати ситуацію, бо я якраз та, хто згладжує гострі коти. А зараз прямо сама підштовхую нашу розмову до цих гостряків.

- Це місце вже зайняте, тобою, - Альбіна відбиває, і мушу визнати робить це дуже вдало, що я починаю всередині закипати, а ззовні вже хочу кинутися на неї з кулаками. - Це буде наше спільне сімейне фото, а навколо нього долоні мами, тата, моя, Ніколаса і твоя. Якщо ти, звичайно, не впрешся рогом.

- Не впруся, - не заради неї, а заради батьків я піду на поступки та доповню цей сюрприз, - сюди прикладати?

- Так, давай, натискай, - сестра притримує цей папірець, а я з усієї сили давлю на нього, і оскільки долоня Альбіни знизу, то хоча б так виплескую частинку негативу. Під приводом того, ніби я хочу, щоб мій відбиток вийшов ідеальним.

- А що буде далі? - Запитую, коли вона ховає листочок у свою сумочку та вже бажає зірватися з місця.

- Далі я дам відбитки всіх нас і це все красиво оформлять навколо нашої спільної фотографії.

- Ааа, зрозуміло, - тямуще тягну, а про себе сумно відмічаю, що жалкую про те, що Альбіна вирішила не підписи зібрати нашої родини. Так би я могла побачити закарлючки її чоловіка та дізнатися, чи це з ним я підписала контракт. Чи не з ним. Розвіяти сумніви. Чи, навпаки, ще більше в них загрузнути. Тільки тепер вже з іншим підтекстом - навіщо він це зробив? Для чого?

- Ще думаю попросити у майстра, щоб він залишив трішки місця ще для однієї долоньки. Нашої маленької долоньки. 

- Авжеж, звичайно, - видавлюю з себе подобу посмішки, після чого Альбіна вирушає до того самого автомобіля, щоб вже через секунду відчалити зі стоянки, а я під загрозою догани від Ніколаса Олександровича, мчу у вбиральню торгового центру, і ледве встигаю схилитися над білим другом, перш ніж сніданок покине мій шлунок...

Схоже, почалося. Перші передвісники того, що я народжу дитину, відбиток долоньки якої вже незабаром опиниться в колі нашої родини...