Розділ 8

- Ну, так, - сподіваюся, що Ніколас Олександрович не володіє абсолютним слухом, не навчався на музиканта й немає музикального слуху, тому не почує, настільки голосно калатає серце в мене в грудях. А воно і справді стукає так, начебто вибиває чечітку, це реакція на те хвилювання, котре охопило все моє тіло.

- І при яких же обставинах, якщо це не секрет?

"Він знає... Нам кінець..." - внутрішній голос вже розпрощався з цим світом та склав руки на грудях, в очікуваннях швидкої смерті. Про яке воно мріє, а на ділі може бути дуже повільне та багатостраждальне...

- Він приходив до вас на зустріч, - на відміну від внутрішнього голосу, я збираюся боротися, використати ту тоненьку соломинку, навіть якщо вона і являється останньою, яка поєднує життя та смерть.

- Дивно, - хмуриться чоловік, а я затамовую подих, просто перестаю дихати, бо в горлі став клубок нервів, а ніс не достатньо функціонує, щоб надати стільки повітря, скільки мені необхідного для подальшого існування, - ми з ним вже як місяць не зустрічалися в офісі. Ти щось мені не домовляєш, Кіро Валеріївно, чи спеціально бажаєш обдурити?

- Так все вірно, ви й не могли перетнутися з Рамосом...

- Рамосом? Просто Рамосом? - Чоловік сестри не дає мені шансів, перебиває, чим погіршує й так кепську ситуацію, - ми тут на ринку таранькою торгуємо, чи у нас солідна компанія, яка займається серйозними речами?

- А які можуть бути до мене претензії? - Це вже вигукую, не можу промовити спокійно, взагалі бажання підірватися з цього крісла та нависнути над Ніколасом, хоча б таким чином бути вище нього, хоча б в цьому плані давити на чоловіка. Та ледве стримуюся, адже надлишок емоцій може розвернутися в мою сторону і керівник тільки підтримає цю провокацію, вже після обрушивши на мене весь шквал негативу. - Я спитала у вашого директора, як його по батькові, на що він мені відповів, що його батько вже помер, і він і без батька на багато що здатен.

- Навіть так? - Чоловік посміхається, щира усмішка виникає на його обличчі, таке враження, ніби тільки но він отримав подарунок, про який давним-давно мріяв.

- І що тут смішного? Він почав пропонувати мені непристойні речі, які більше притаманні продавцю тараньки на ринку, ніж людині, яка являється директором солідної компанії, яка займається серйозними речами.

- Це ж які це непристойні речі? - Ніколас вже не посміхається, вискалу цього більше немає, натомість в його очах виникає яскравий блиск, начебто все те, що я зараз розповідаю... Веселить його? Або ще "краще" - збуджує?

- Які не можна пропонувати пристойним дівчатам, - я не буду нічого розповідати. Він сам все прекрасно розуміє, а додаткового задоволення я йому приносити на тарілочці не збираюся.

- І що ти?

- Я сказала, що у мене є наречений і я не зацікавлена в цих його пропозиціях.

- Наречений?

- Так, наречений, а чому вас це так дивує? - Таке враження, ніби я не можу мати коханої людини. Ось всі дівчата у світі мають таку можливість, а я якась прокажена, до якої не можна підходити на відстань менше пару кілометрів.

- Та просто цікаво, ти ніколи не приводила свого нареченого на сімейні зібрання, - мені здається, чи слово "нареченого" виділяється з когорти інших слів? І це у мене галюцинації на нервовій хвилі, чи воно звучало з сарказмом?

- А що обов'язково тягнути людину в коло родини, щоб стати нареченим?

- Так, в іншому випадку це не наречений, а просто хлопчик на побігеньках.

- Кожен залишиться при своїй думці, Ніколас Олександрович, - як ми так швидко перетнули тему роботи й перескочили до особистого життя? Я навіть не помітила цього, а керівник тільки й радий цій зміні, - та те, як поводився цей Рамос, це неприпустимо. Це не нормально ні для директора, ні для чоловіка, ні для кого загалом.

- Але ти йому надала урок, еге ж? - Підморгує й знову шкіриться, вкотре його щось забавляє.

- Тобто?

- Смачну плюху ти йому зарядила, я зацінив, - і вже тупо рже. Заходиться в сміху.

- Головне, щоб вона тепер не вилізла мені боком, коли настане черга підписувати в нього заяву про звільнення.

- Спершу маєш продемонструвати на що ти здатна, а вже після думати про Рамоса і його підпис. Сьогодні ввечері, максимум завтра я скину тобі наші з Альбіною побажання, і даю тобі три дні, щоб накидати першу картинку майбутнього будинку. А тепер йди працюй.

- Як скажете, Ніколас Олександрович, - ніби це я його відвертаю від роботи й максимально набридла своїми допитами про особисте життя, а не навпаки.

- Нареченому передавай привіт, - лунає вже тоді, коли я практично покинула кабінет керівника, вже навіть рука лежала на ручці дверей і готова була їх відчинити.

- Обов'язково передам, - це не посмішка, це її подоба наразі на моєму обличчі, маска для того, щоб якомога скоріше звідси злиняти та й надалі не випробовувати нервову систему на міцність.

- А скажи хоч як його звати? Твого хлопчика.

- Андрій, - як же він знущається, знаючи, як мене зачепило це "хлопчик на побігеньках". Знає і знову лупить саме туди. - Мого нареченого звати Андрій.

- Тоді Андрійкові привіт і нехай не ховається за твоєю спідничкою, а прийде до будинку твоїх батьків та заявить їм про свої наміри. Якщо вони справді серйозні.

- Авжеж, Ніколас Олександрович. Як скажете.

Навчена гірким досвідом, що не можна втрачати ні зайвої секунди, дарую босу кислу посмішку на "прощання" й вилітаю з кабінету, і вже там починаю аналізувати наскільки ця розмова була дивною. Якщо перша її частина була ще логічна, чоловік не захотів просто так мене відпускати з роботи, то от друга частина... Яке йому діло до того, як звати мого нареченого? Яке йому діло до мого особистого життя? Я б сказала ніякого, якби не помітила, як Ніколаса збісило, що я маю кохану людину. І я б рада спихнути на те, що мені здалося, просто ввижалося, але не виходить це зробити. Інтерес чоловіка моєї сестри до мого особистого життя не підкупний, відвертий, його практичного можна помацати на дотик...