Розділ 1

- Кіро, сестричко, - голос Альбіни витягує мене з туману ступору, який покрив мене і ніби відгороджує від інших тут присутніх своїми товстими стінами, - а ти не хочеш нас привітати?

І тут же на мене спрямовується чотири пари очей, в трьох з яких явно читається осуд, а ось в одного... Зацікавленість. Інтерес стосовно того, як я вчиню надалі. І краще б ще сто пар очей незадоволено на мене поглядали, ще двісті зіниць з осудом поглядали на мене, ніж увага цієї людини. Цього чоловіка.

- Звичайно, - більше не іншим, а сама собі вимовляю це єдине слово, адже сестра має бути рада за свою рідну сестру у такому випадку, коли вона дізнається, що скоро стане тіткою, що скоро зможе потримати на руках маля від однієї з найрідніших людей в цьому світі, - звичайно, я вас вітаю. Прийміть мої найщиріші вітання!

Натягую на обличчя маску щасливої посмішки, заледенілими ногами обходжу стіл та обіймаю спершу Альбіну, а після доводиться те саме зробити й з Ніколасом, оскільки чоловік розпростер свої руки й не було іншого виходу, як його проігнорувати. А так би хотілося... Головою розумію, що він лише чоловіком моєї сестри, один з родичів, практично такий самий, як Альбіна, чи то мама з татом, але... Серце то по-іншому на нього реагує. Не так само тріпочеться в грудях, як то при обіймах з іншими членами родини. І це лякає. Так не має бути, так не може бути, бо Ніколас це червона лінія, за яку заходити не можна. Це заборонена зона, на яку вступати зась. Я це все розумію, все усвідомлюю, але підкажіть, будь ласка, як з серцем стосовно цього домовитися? Як його заспокоїти й повідомити, що це не нормально так реагувати?

- Я просто, чесно кажучи, в шоці, - домовитися з власним серцем наразі не варіант, тому якомога скоріше відсовуюся від чоловіка сестри, прямуючи до свого місця за столом, заодно намагаючись відвернути увагу всіх присутніх від моєї дивної реакції на таку шалену новину, - в шоці від того, що ви наважилися на такий серйозний крок.

- Якщо чесно, то ми теж з коханим досі в шоку, - Альбіна такими зачарованими очима дивиться на Ніколаса, що, напевно, якби той сказав їй віддати життя заради нього, то вона б без роздумів це зробила. Навіть не задумуючись. Кинулася б у бездонне провалля з головою. І від цієї картини так дере душу. Так боляче. І це знову ж таки неадекватно. Я маю радіти за те, що сестра знайшла людину, яку вона так сильно кохає. Що вона щаслива. Що вона радіє. А цього всього немає... Навіть навпаки, я заздрю тому, що дівчина посміхається, що вона дивиться на нього такими закоханими очима, що стежить за кожним жестом свого чоловіка. - Та ми все ж дуже хочемо дитинку, тому вирішила розв'язати це питання дещо незвичним способом. Звернутися до послуг сурогатної матері.

- І правильно зробили, - тут же підхоплює мама, яка світиться як новорічна гірлянда, та кожен в цій кімнаті сяє від щастя, кожен, але не я... - Ми з татом вже дочекатися не можемо, коли візьмемо на руки цей маленький згорточок кохання. Нашу внучку, чи внучка.

- А кого б ви хотіли? Хлопчика, чи дівчинку? - Не знаю, навіщо я це запитую, оскільки, поклавши руку на серце, то мені все одно, хто народиться в сестри з її чоловіком. Все одно, якщо взяти до уваги їх як батьків, а якщо як мене, як потенційну людину, яка їм і народить цю дитину...

- Без різниці, - Ніколас випереджає свою кохану, відповідаючи й при цьому дивлячись мені прямо у вічі, просто цим поглядом вибиваючи всі залишки позитиву, які ще в мені зберігалися, - ми будемо любити хоч дівчинку, хоч хлопчика, хоч двійню. Ми з Альбінкою будемо раді стати батьками та зробити від себе все залежне, щоб дитинство цієї дитини, чи цих дітей було найкращим. Найяскравішим. Щоб вони нами гордилися, що в них такі хороші мама і тато.

Після цього ці голубки зливаються в поцілунку, при цьому батьки дивляться на них закоханими очима, а я вдруге за короткий проміжок часу обливаюся холодним потом. Двійня? Реально? Тобто в мені може знаходитися... відразу двоє дітлахів? Я навіть про це не думала...

- Ми з мамою та Кірою дуже за вас раді, ми знаємо, як ви сильно хотіли малечу й ми дуже щасливі за вас, що все вдалося, - батько теж не залишається осторонь цього свята, теж додає солодощів у цей казан радості, а я дуже хочу піти звідси. Дуже. Квартира, яка для мене є рідною, улюбленою, миттєво стає некомфортною. Задушливою. Тут нічим дихати. Можливо, це можна було б скинути на той фактор, що мама варила, жарила, запікала і тому не вистачає свіжого повітря. Але ні, не в цьому справа, зовсім ні, і я здогадуюся, чому так кепсько. І практично на сто відсотків впевнена, що це тільки мені так погано. Що це тільки я відчуваю такий шалений дискомфорт. - Ну, ця ж людина надійна, так? Я маю на увазі цю дівчину, яка виносить вам дитя. Не буде ніяких вибриків з її боку?

- По правді кажучи я не знаю, - стинає плечима Альбіна, а після переводить погляд на свого чоловіка, - цим всім займався Ніколас.

- Так, це було одним з наших компромісів, що ні я, ні кохана не знаємо, хто нам народить дитину, - підхоплює улюблений моєї сестри, - це все залишиться в секреті, щоб у мене не виникло ніякої прив'язаності до цієї дівчини, а в Альбіни не було ніяких до неї ревнощів. Всі задоволені, всі щасливі. Та на рахунок надійності цієї людини можна не перейматися, там такі пункти в контракті прописані, що їй доведеться до кінця життя піти в добровільне рабство, щоб відробити ті штрафні санкції, якщо вона здумає збрикнути.

І все б нічого, все чесно, за невиконані умови контракту очевидно, що має бути штраф, це само собою зрозумілі речі, ось тільки є два нюанси, які не дають мені спокійно всидіти на одному місці. Скоріш за все, я і є та дівчина, яка помре в добровільному рабстві, якщо відмовиться виконувати пункти контракту. А погляд Ніколаса, який був направлений на мене, коли він все це розповідав, відсікає це "скоріш за все", кричачи про те, що я і є та дівчина, яка народить дитину чоловіку моєї сестри...