32

Телефон знову тремтить у долоні. І я зриваюсь, не пишу, а тисну «подзвонити». Він бере майже одразу.

— Алло? — голос низький, уважний. — Настю, ти... в порядку?

— Ні, — виривається у мене. Горло стискає, сльози підступають так швидко, що я не встигаю їх зупинити. — Ні. Тут… професор. Підходить до Каті, натякає, тисне. Щойно сказав, що «викине її з універу», якщо ми «поліземо». Я стою під аудиторією, у мене трясуться руки, і я не знаю, що мені робити...

—Тихо, не плач, — каже тихо. — Ти зробила правильно, що подзвонила. Я все зроблю. Дай адресу.

Дихання зривається, слова вириваються швидше, ніж я встигаю подумати:
— Корпус «Б», центральний вхід, другий поверх, права ніша біля аудиторії двісті сім.

— Прийняв, — голос стає твердішим. І я чую швидкі звуки з його боку: клац від ключів, важкий крок, коротке «я на хвилину» комусь у кабінеті. — Я виїжджаю.

Мене накриває хвилею — полегшення змішується зі злістю, у роті металевий присмак, коліна м’які.

— Мені страшно, — шепочу. — І мене аж трусить від злості. Він… так говорив, ніби ми тут ніщо.

— Ти — не ніщо, — говорить Максим рівно. — І Катя — не ніщо. Ти сильна. Я скоро буду.

Моє тремтіння трохи стихає від його впевненості.

— Дякую, — видихаю. — Вибач, що так…

— Нічого не вибачайся, — м’яко. — Тримайся. Я вже їду.

Зв’язок розривається. Я лишаюсь у ніші, притискаю телефон до грудей, намагаюся впіймати рівний ритм. Пишу Каті коротке «Скоро приїде Максим, ми розберемось». У відповідь — маленьке сердечко і «добре». 

Раптом двері сусідньої аудиторії прочиняються —професор виходить, за спиною ще гуде голос лекторки з сусідньої зали. Побачивши мене в ніші, зупиняється, його посмішка тонка, холодна.

— Ви все ще тут? — нахиляє голову. — Чи, може, хочете… відпрацювати за сестру?

Навколо тільки порожній коридор.  За зачиненими дверима гудять лекції, рівний гомін голосів не долітає — тільки глухий фон, що не рятує. Лампа над головою тихо дзижчить. Серце стукає в горлі, долоні вологі, телефон у пальцях здається важким, я вчіплюяюсь у нього, як у рятівне коло, але це не допомагає. Хочеться відступити до людей, але тут — нікого; тільки його дихання ближче, ніж мені комфортно, і мій власний подих, що зривається короткими ковтками повітря. Я проковтую тривогу й змушую голос звучати рівно.

— Відійдіть, — кажу максимально рівно. Так, як можу... 

Він робить ще півкроку до мене, знижує голос:
— Не перегравайте. У вашої сестри і так хиткі бали. Одне слово — і вона «не дотягне» до модуля. А от… доросла розмова дорослих людей вирішує значно більше.

Усе стає кришталево зрозумілим: «відпрацювати», «доросла розмова» — це не про конспекти і не про додаткові години в лабораторії. Це про ліжко, про шепіт за зачиненими дверима й його бридкі дотики. Мене обдає холодною хвилею огиди.

— Ще раз. Ві-дій-діть. Те, що ви зараз говорите, — тиск і домагання.

Він ледь усміхається, очі холодні:
— Зараз поговоримо наодинці, — шипить і різко хапає мене за лікоть, тягне до найближчих дверей.

Коридор порожній. Плитка слизька, я спотикаюся, плечем чіпляю косяк, у зап’ясті — гострий біль.
— Відпустіть! — голос зривається, але стіни ковтають звук. — Я сказала: відпустіть!

— Без сцен, — стискає сильніше. — Хвилина — і все вирішимо.

Серце гупає в горлі, у роті металевий присмак. Я впираюся, розвертаю руку, намагаюся вирватися — марно. Ручка його кабінету клацає під  його пальцями....

***

гортай далі, там продовження ------------>