31

З самого ранку у приймальні тихо, а в мене в животі невеликий клубок. Учора він поїхав раніше, а ввечері — жодного повідомлення. Відкриваю чат, дивлюся на порожні вхідні, закриваю. «Спочатку робота», — кажу собі, але пальці все одно трохи тремтять, коли вирівнюю блокнот на столі.

Нарешті набираю коротке: «Можу зайти на хвилинку?» — і за хвилину стою біля його дверей.

— Заходьте, — чується.

— Мені треба відійти сьогодні після одинадцятої, — кажу, тримаючи рівний голос. — Сімейні справи. Повернуся одразу після.

Він підводить очі від паперів; у погляді уважність, у голосі ще чується вчорашня хриплинка.
— Щось трапилось? Може, потрібна допомога? Когось підключити, підмінити, підвезти?

Тепло тихо розливається всередині, мені дуже приємна його підтримка.
— Ні, дякую. Впораюся.

Він коротко киває.
— Добре. Тримайте в курсі, якщо щось зміниться. І… бережіть себе.

— Обов’язково, — відповідаю. На виході він додає тихе «дзвоніть, якщо що». І цей дрібний жест підтримки раптом прибирає мій ранковий клубок — дихати стає простіше…

***

У коридорі універу тиснява. Катя стискає мою руку так, що кісточки біліють.

— Ось він, — шепоче. — Сірий піджак, біла сорочка. З ноутбуком.

Я бачу чоловіка біля кафедри: говорить зі старостою, посміхається порожньою посмішкою. Відчуваю ненависть до нього.

— Почекай тут, — кажу Каті і йду до нього.
— Пане професоре, хвилинку?

Він переводить погляд на мене.
— Я вас не пам’ятаю. Ви хто?

— Старша сестра Каті з першого курсу. Нам треба поговорити окремо.

Він знизькує плечима, робить крок убік ніші біля вікна.
— Я зайнятий. У мене пара.

— Дві хвилини, — кажу спокійно.

Він нахиляє голову, усміхається тонко:
— Якщо ви про її успішність — їй варто більше працювати. І… не радив би втручатися в навчальний процес. Для вашої сестри це може закінчитися, м-м, прикро. Не всі доходять до сесії.

Холод проходить по спині. Я тримаю голос рівним:
— Більше не підходьте до неї наодинці. Ніяких «зайдіть на хвилинку», натяків і «домовимось». Лише в присутності одногрупників чи куратора. Ще раз — і ми йдемо до куратора, деканату і комісії з етики. За потреби — до поліції.

Він примружується:
— Ви мені погрожуєте? На підставі чого? У вас немає доказів.

— Є зафіксовані повідомлення в чаті групи, — відповідаю коротко.  Далі — офіційні звернення. Я не хочу скандалів, я хочу, щоб ви тримали дистанцію і перестали тиснути на студентку.

Його щелепа ледь смикається.
— Слова проти слів. Ви уявляєте, чим це обернеться для вашої сестри? Рекомендації, допуск до модулів… Я багато що вирішую.

— Прекрасно, — кажу рівно. — Тоді всі ваші рішення будуть у письмовому вигляді. Ми долучимо їх до заяви. Сьогодні після пари Катя зайде до куратора не сама.

Він робить півкроку ближче, знижує голос — майже без руху губ:
— Ти тут нічого не вирішуєш. Займешся цим — її не допустять до модуля. А як буде «неслухняною» — я твою сестру з цього університету викину. Зрозуміло?

Він розвертається й заходить у аудиторі. Я лишаюсь у ніші біля вікна, тримаюся за ремінець сумки так, що біліють пальці. Усередині холод і жар одночасно: страх дряпає горло, лють пече під ребрами. Я ковтаю, рахую до трьох, роблю вдих, ще один — хребет вирівнюється.

Телефон здригається в долоні. На екрані — повідомлення від Максима:
«Як справи? Ти в порядку?»

Я дивлюся на ці пʼять сів і пишу відповідь…

***

гортай далі, там продовження ------------>