30. Заради сестри

У офісі день минає дивно рівно: листи, короткі наради, жодних форсів. Ближче до п’ятої Максиму дзвонять — він коротко щось відповів, стис губи й сказав, що мусить поїхати раніше. «Закрий без мене дрібниці», — лишив на столі нотатку, а я зібрала свої речі й поїхала додому. Ніби й не було тієї близькості ще пару днів тому у нього… 

Я відчиняю двері й одразу чую приглушене схлипування. На кухні світло тьмяне, на столі — розкриті зошити, кружка з остиглим чаєм. Катя сидить, обхопивши себе за плечі, очі червоні.

— Катю? — ставлю сумку біля стільця. — Що сталося?

— Нічого, — стискає губи, відвертається. — Все нормально.

— Не бреши мені, — сідаю поруч. — Ти плачеш.

Вона змахує сльозу тильною стороною долоні, нервово сміється.

— Я просто втомилась… І… Ну, буває.

Я мовчу, просто кладу долоню їй на спину. Вона завмирає, а потім зісковзує ближче — як у дитинстві, коли приходила з подряпаними колінами.

— Скажи, — тихо. — Що трапилось?

Пауза тягнеться, як жувальна гумка. Вона робить вдих, інший, і раптом ніби ламається.

— Він… — прошепотіла. — Професор. З вищої математики.

— Ім’я? — у мене всередині вже піднімається хвиля злості, але голос тримаю рівним.

— Не хочу називати… — знову кутається в худі. — Він… натякає. Підійшов сьогодні після пар. Сказав, що «можна домовитись». Сказав, що якщо я не зайду «на хвилинку» до нього в гості, то може не допустити до сесії. Я… втекла.

Мене пробиває мороз під шкірою.

— Він тебе торкався?

— Ні. Просто… Казав ті двозначні фрази. Ставав близько. Усміхався так, що… бридко.

— Хтось ще це бачив?

— Я не знаю. У коридорі було людно, але він завжди умудряється ловити моменти. І в чаті групи він мені смайлик цей дурнуватий кидав, а потім видалив…

Вона опускає голову. Плечі дрібно тремтять. Я стискаю її руку.

— Ти не винна. Чуєш? Узагалі ні в чому.

— А якщо він мене завалить? — шепоче Катя. — Я ж на першому курсі. У нас грошей на перездачі й ті «індивідуальні» нема. Я так старалась… Якщо піду в деканат, він дізнається. Вони всі дружать там. Мені страшно.

— Добре, — кажу повільно. — По-перше, ти не будеш із ним наодинці. Я завтра піду з тобою до корпусу й заберу після пари. Домовимося з кимось із групи — щоб завжди хтось був поруч. Добре?

Вона кліпає, ковтає сльози.

— Може…

— По-друге, збережи все, що можеш: повідомлення, списки відвідуваності, коли підходив. Запиши сьогоднішню розмову — хоч у нотатку. Якщо він ще щось скаже, ми підемо в поліцію.

— А якщо це нічого не дасть?

— Дасть. Принаймні ми матимемо, що показати. І я піду з тобою. Я говоритиму першою, якщо захочеш.

Катя дивиться на мене, їй, здається, трохи легше.

— Ти не розсердилася?

— Я злюся, але не на тебе, — видихаю. — На нього. І на систему. Але на тебе — ні. Я пишаюсь тобою, що сказала.

Вона знову змахує сльози, цього разу тихіше.

— Я думала, ти скажеш «терпи», бо у тебе ж робота, оренда…

— Ні. Ми не терпимо таке, — нахиляюсь, торкаюся її чола. — Ніхто не має таке терпіти.

Вона бурчить крізь сльози:

— Кажеш, як якась акторка. 

— Мені можна, — ледь усміхаюся. — Я твоя старша сестра.

Вона трохи заспокоюється, випростовується. Бере свою чашку, кривиться: чай холодний. Я встаю, ставлю чайник. Катя тим часом витирає ніс, підсуває до мене зошит із формулами — ніби доказ, що вона «хороша студентка».

— Я не хочу кидати виш, — каже. — Я дійсно хочу вчитись.

— І ти вчитимешся, — відповідаю твердше, ніж очікувала від себе. Слухай: завтра після пар ми йдемо до куратора. Якщо там буде глухо — до деканату. Я буду поряд. Добре?

Катя повільно киває. Я наливаю кип’яток, кладу м’яту, мед. Подую на пару й підсуваю кружку.

— Дякую, — прошепотіла. — Я дуже боялась, що ти розсердишся або скажеш «потерпіти».

— Я скажу «ми разом», — ставлю перед нею чашку. — А ще — що ти неймовірно сильна. Навіть якщо зараз тремтиш.

Вона бере кружку двома руками. Пара торкає її щоки. В її очах повільно з’являється маленька впевненість — така, заради якої хочеться перевернути гори.

І я їх переверну заради своєї сестрички, я знаю…

***

гортай далі, там продовження ------------>