29

У вітрині я і ще чиясь тінь збоку. Різко озираюся: тільки кур’єр тягне візок, парасольки миготять. «Мені просто здається», — стишую подих і заходжу.

Нудота підкочується короткою хвилею, холодно щипає під ложечкою. Сідаю, роблю два дрібні ковтки води, чекаю, поки відпустить. Екран монітора темніє й віддзеркалює моє обличчя — і знову на краю кадру ніби тінь. «Нерви», — фіксую пальцями край столу, змушую себе відкрити пошту.

— О, рання зірка, — дзенькає Вікин голос. Вона спирається на стійку, чашка з відбитком помади, усмішка тонка, липка. — Знаєш, у нас по офісу ходять нові чутки.

Я відчуваю, як у плечах напружується тонка нитка. Рівняю спину.
— Не цікавлюсь чутками, — кажу рівно.

— А дарма. Кажуть, шеф останнім часом надто задоволений. Світиться. Певно, завів собі когось… близького, — її погляд повільно ковзає по мені зверху вниз, ніби міряє. — І не всім так щастить об’їжджати пробки зранку.

Я повільно ставлю пляшку на стіл.
— Я працюю. І не терпітиму брехню про себе — чи про нього. Ще раз почую — піду в HR.

Вона знизує плечима, робить ковток, куточком губ усміхається солодше.
— Йди хоч до мера. Я ж нічого не стверджую. Просто люди помічають: він приїздить такий весь щасливий, наче після… — пауза в півподиху, погляд в очі. — Добре проведеної ночі.

Другий спазм — уже від огиди, а не від шлунка. Кров шумить у вухах, я підводжуся, відсуваю стілець — рівно, без різких рухів, щоб не задовільнити її "видовищем".
— Слава Богу, ти не знаєш, від чого люди стають спокійними, — дивлюся просто. — Я наприклад — від роботи без твоїх пліток. Тому: або мовчиш, або відповідатимеш офіційно.

 Віка кліпає, в очах на мить спалахує чиста злість, пальці стискають чашку сильніше.
— Гостра на язик?, — кидає, намагаючись зберегти солодкий тон. — Подивимось, чи надовго тебе вистачить.

— Надовго, — відповідаю коротко. Усередині серце ще бухає пришвидшено, але ритм уже вирівнюється.

Я повертаюся до столу, слизаю пальцями по холодному пластику пляшки, роблю маленький ковток і дивлюсь у вікно. За склом хлюпає дощ; у відбитку на мить знову мерехтить темний силует — я примружуюсь, бачу лише мокрі парасольки. «Працюй, — кажу собі, натискаючи на клавіші. — І не годуй їхні чутки». І поки рядки в пошті розкладаються на завдання, гострий присмак розмови повільно тане, залишаючи по собі лише легку, керовану напругу під шкірою.

***

За кілька годин здригається на столі — коротко і різко. Я саме друкую відповідь постачальнику, курсор миготить у полі, коли з’являється повідомлення з незнайомого номера:

«Бережи себе, красуне»

Серце провалюється в пʼяти. Пальці самі тягнуться відкрити наступне — прилітає фото.

На екрані я. Вчора ввечері, здається: мій шарф, та сама зачіска, блуза під пальтом. Я стою біля нашого входу під навісом і дивлюся вбік; знято збоку, знизу, крізь скло. В кадрі — ще мій відблиск у вітрині й темна пляма трохи позаду, розмита, але… дуже близько. 

Телефон гарячий у долоні. Великий палець мимоцільно шукає кнопку скріншота — і в ту ж мить чат ривком оновлюється. Фото зникає. Повідомлення теж. Залишається порожній екран, ніби нічого не було.

— Що за… — виривається беззвучно. Я кліпаю, відкриваю список діалогів — порожньо. Номера немає. Наче мені це привиділось.

Горло стискається. Я ставлю телефон екраном донизу, підводжуся, роблю крок до вікна. За склом мокрі парасольки, автобус, кур’єр. Наче звичайний ранок. Я повертаюся до столу, знову відкриваю месенджер — порожньо. Вдих-видих.

Я беру пляшку води, роблю кілька дрібних ковтків, тримаюся за цей рух, як за ручку дверей у темряві. Погляд сам тягнеться до монітора — темний екран віддзеркалює моє обличчя, і мені знову здається, що за моєю спиною — пляма. Я різко обертаюся, але авжеж там нікого нема.

 Відчуття безсилля прокочується хвилею.

Пишу в «чернетках»: «Хтось щойно надіслав моє фото біля офісу і видалив…» Пальці завмирають над іменем адресата. Кому? Охороні? Йому? Каті? Я дивлюся на короткі букви «Бережи себе» у пам’яті, і всередині стає по-справжньому холодно.

Замість «надіслати» — стираю. Кладу телефон екраном донизу, але відчуття погляду залишається — тонка нитка на шкірі, яку не видно, зате вона тягнеться. Я силою повертаю себе в роботу: відкриваю таблицю, ставлю відмітку в календарі, пишу постачальнику рівний, діловий рядок. Клавіші цокають, як рятувальний метроном.

Але кожні кілька секунд погляд смикається вбік — на темний блиск монітора, на двері, на вікно. І щоразу я чую, як у грудях відповідає той самий короткий удар: було. Було. І зникло....

***

гортай далі, там продовження ------------>