15. Стеження

Він відчиняє шафу, тягнеться по футболку. На спині грають м’язи, коли піднімає руку; я проковтую повітря й відчуваю, як червоніють щоки. Тканина ковзає по вологій шкірі, лягає на груди; він струшує з волосся краплі, проходиться пальцями по шиї. Шурхіт білизни, короткий блиск застібки. Я  роблю вигляд, що переводжу погляд у вікно, а насправді підглядаю у  вузьку щілину між дверцятами шафи: лінія талії, рельєф на животі, сухожилля на кистях, коли затягує шнурок штанів. Серце пришвидшує ритм ще на півудару; дихаю коротше, ніби після бігу.

Він кладе рушник до кошика, заправляє край футболки. Повертається. Наші погляди зустрічаються і у мене зривається подих. Я опускаю погляд у плед, намагаюся зібратися, але все, що відчуваю — як шалено б’ється серце й як сильно мені подобається дивитися на нього саме так, у ранковому світлі, на відстані двох кроків.

— Піду зроблю чай, — виривається в мене, і я майже тікаю в кухню.

Тут усе знайоме з учора: чайник під правою рукою, білі чашки  на верхній полиці, м’ята й мед біля плити. Наливаю воду, ставлю чайник. Рухаюся швидко й точно: беру дві чашки, пакетики м’яти, ложечки, тонкі кружальця лимона. Пара піднімається легкою завісою — я вдихаю і хоч трохи заспокоююсь. Але щойно заплющую очі, бачу його — краплі на ключицях, блискуча шкіра після душу… і серце знову пришвидшується.

Заливаю окріп, кладу мед, перемішую. Пара пахне м’ятою й лимоном; тепло повертається в долоні. Ставлю чашки на тацю, глибоко вдихаю ще раз і не оглядаючись несу в спальню — наче разом із чаєм повертаю собі рівновагу…

— Поміряєш ще раз температуру? — питаю вже в спальні, коли дала йому чай.

У голові в цей момент тільки одне: хай цифра буде нижча.

Він киває. Коли домірює витягає градусник і каже:
— Тридцять сім і вісім.

Мені хочеться заплющити очі на секунду: краще, але все одно високо. Уявляю його в дорозі, кондиціонер, протяг, ранкова метушня — і знову хвиля тривоги накочує на ребра.

— Не їдь сьогодні в офіс, — кажу йому. — Ляж, я підстрахую.

Я чую власний голос рівним, хоча всередині стискаєтсья: якого біса та впертість у ньому сильніша за здоровий глузд?

— Ні, на мене чекають, — відповідає спокійно. — Поїду. Таблетку вип’ю.

Я дивлюся на  нього і думаю, що інколи дорослість — це не про «витримати», а про «дозволити собі відпочити».

Він робить ковток чаю, дивиться на мене тепліше:
— Зараз підвезу тебе додому, перевдягнешся — і рушимо разом. Так мені буде спокійніше. Не хочу, щоб ти їхала з якимось незнайомцем на таксі.

Це «разом» чомусь ніби гріє мене зсередини. Тепло розходиться плечима. Він турбується, і я раптом відчуваю не тільки тривогу за його температуру, а й радість від того, що ми будемо поруч ще трохи.

Я коротко киваю. Усередині теж стихає: «разом» звучить правильно..

***

Майже під’їжджаємо до офісу. На мені вже інша блуза, волосся стягнуте чистою гумкою; від дзеркальця в сонцезахисному козирку ще зберігається ця «зібрана» я.

— Висадіть мене за квартал, — кажу. — Будь ласка.

Він переводить погляд із дороги на мене: коротко, не розуміючи.
— Навіщо?

— Не хочу пліток, — стискаю ремінець сумки. — Ми й так трішки запізнюємося. Якщо зайдемо разом — Віка матиме свято.

На його щелепі ледь сіпається жилка. Мовчить кілька секунд, ніби сперечається сам із собою.
— Це зайве, — каже нарешті. — Я можу спуститись у підземний паркінг.

— За квартал, — повторюю м’якше. — Так мені спокійніше.

Він видихає, киває і перелаштовується праворуч. Машина зупиняється біля кав’ярні.
— Як скажеш…

Я виходжу і тільки-тільки він відʼїжджає а до мого носа доноситься аромат кави, мене починає нудити…

***
 

У вітрині я і ще чиясь тінь збоку. Різко озираюся: тільки кур’єр тягне візок, парасольки миготять. «Мені просто здається», — стишую подих і заходжу.

Нудота підкочується короткою хвилею, холодно щипає під ложечкою. Сідаю, роблю два дрібні ковтки води, чекаю, поки відпустить. Екран монітора темніє й віддзеркалює моє обличчя — і знову на краю кадру ніби тінь. «Нерви», — фіксую пальцями край столу, змушую себе відкрити пошту.

— О, рання зірка, — дзенькає Вікин голос. Вона спирається на стійку, чашка з відбитком помади, усмішка тонка, липка. — Знаєш, у нас по офісу ходять нові чутки.

Я відчуваю, як у плечах напружується тонка нитка. Рівняю спину.
— Не цікавлюсь чутками, — кажу рівно.

— А дарма. Кажуть, шеф останнім часом надто задоволений. Світиться. Певно, завів собі когось… близького, — її погляд повільно ковзає по мені зверху вниз, ніби міряє. — І не всім так щастить об’їжджати пробки зранку.

Я повільно ставлю пляшку на стіл.
— Я працюю. І не терпітиму брехню про себе — чи про нього. Ще раз почую — піду в HR.

Вона знизує плечима, робить ковток, куточком губ усміхається солодше.
— Йди хоч до мера. Я ж нічого не стверджую. Просто люди помічають: він приїздить такий весь щасливий, наче після… — пауза в півподиху, погляд в очі. — Добре проведеної ночі.

Другий спазм — уже від огиди, а не від шлунка. Кров шумить у вухах, я підводжуся, відсуваю стілець — рівно, без різких рухів, щоб не задовільнити її "видовищем".
— Слава Богу, ти не знаєш, від чого люди стають спокійними, — дивлюся просто. — Я наприклад — від роботи без твоїх пліток. Тому: або мовчиш, або відповідатимеш офіційно.