27. Лікування

Я сиджу поруч. Коли рушник на його лобі нагрівається — міняю. Таймер на телефоні тікає. Коли плед зʼїжджає із плеча — підтягую вище. Уві сні він ледь стогне, зводить брови, ніби сон трусить зсередини.

— Тихо, я тут, — шепочу.

Він повертає голову до мого голосу, губи сухо торкаються повітря. Голос глухне на півподиху, витікає напівшепотом:
— Настю… не йди. Не йди будь ласка…

Завмирає, ковтає повітря, шепіт повертається ще м’якше:
— Я не маю права… але… Не йди… Я не хочу. 

Серце в мені підскакує так, що здається — видно. Це жар. Це просто лихоманка. «Це просто слова формальності… Нічого такого», — кажу собі. Я відчуваю, як пальці самі шукають його руку, накривають долоню. Він стискає мої пальці у відповідь — слабко, але впевнено. На секунду мій світ звужується до цього стискання.

— Ти просто спи, Максе, — кажу йому. — Прокинешся — і скажеш, що захочеш.

По-справжньому.

Він стихає. Дихає рівніше. Я повільно звільняю пальці з його долоні — обережно, щоб не розбудити. Відхиляюся на спинку крісла, дивлюся на смугу світла від бра на стіні й повторюю всередині щойно почуте: «не йди… Я не хочу». Кожна фраза кусає і пестить одночасно.

Погляд випадково ковзає до тумби — рамка з фото знову робить боляче, як сіль на рані: він там сміється, рука дівчини на його грудях, вони — дуже близько. «Колишня? Теперішня?» — запитання постають, але я запихую їх куди подалі. Не зараз.Я відвертаюся, але перед очима все одно та рамка.

Таймер пискає — час зміняти компрес. Після маніпуляцій його лоб прохолоднішає, рум’янець спадає, очі на мить прочиняються. Він дивиться так, ніби впізнає мене кожною клітинкою.

— Ти тут, — констатує хрипко. — Ти мені не наснилась…
— Тут, — відповідаю тихо. — Не наснилась. 

— Дякую, — він усміхається. — Ти певно втомилась… Я до речі можу говорити уві сні, коли хворію… Я нічого не говорив?

Я усміхаюся кутиком, стримуючи раптовий жар під шкірою.
— Ти говорив, що тобі легше…

"Коли я поруч", — це я вголос не кажу.

Він закриває очі. Долоня, що лежала на ковдрі, трохи рухається, наче хотіла б знову знайти мою. Але я не даю їй дороги, просто підкладаю плед щільніше.

Не можна. Не зараз.

Коли він засинає глибше, я підводжуся, відношу чашки на кухню. У дзеркалі над мийкою бачу себе з рум’янцем на щоках і занадто щасливими очима. «Це був жар. Це було несерйозно, не по-справжньому», — переконую. І одразу — інше: «Але ти все одно почула їх як справжні».

Повертаюся в кімнату. Сідаю в те саме крісло. Чую, як дощ барабанить у підвіконня, як рівно дихає він. Заводжу черновий таймер й дозволяю собі — рівно на одну хвилину — закрити очі й уявити, що ці слова він сказав не через лихоманку… Що б я тоді зробила?...

***

Прокидаюся в кріслі — світло ковзає по підлозі вузькою смугою. На мені плед, підправлений акуратно під підборіддя. Я згадую, що заснула сидячи, і розумію: він накрив мене.

Дверцята ванної відчиняються, у кімнату виходить пара. Він з’являється в одному рушнику, вода ще стікає краплинами по ключицях і грудях, волосся вологе. Я завмираю. Мені наче бракує повітря — не від сорому, а від того, як сильно він мені подобається в цю мить: справжній, домашній, близький і небезпечно красивий.

Погляд зрадницьки ковзає: лінія плечей, суха сила рук, вузол рушника на стегнах. Я ловлю себе на думці, що хочу запам’ятати цю картинку, і одразу відганяю її — нахиляюся, роблю вигляд, що ретельно складаю плед…

***

гортай далі, там продовження ------------>