26. Несподіваний візит

У квартирі тихо, світло з коридору лягає вузькою смугою на підлогу. Я вже вимикаю бра, кладу телефон на тумбочку, і руку ніби зупиняє невидима сила. Він обіцяв написати, якщо стане гірше. Не написав.

«Пиши сама», — шепоче щось десь під ребрами. Відкриваю чат.

«Як ви? Ви вдома? Як почуваєтесь?»

Три крапки блимають довго, дратівливо. Нарешті:
«Вдома. Не дуже. Але це пройде.»

Серце провалюється нижче діафрагми. «Не дуже» — це в чоловіків завжди про «погано». Пишу коротко:

«Будь ласка, скиньте фото градусника.»

Пауза. Потім — знімок. Бачу «38,9». Мої пальці одразу холонуть, а щоки горять. А він тим часом додає ще одне повідомлення:
«Збивається ненадовго і знову росте. Але все під контролем.»

«Під контролем»… Я вже на ногах, у шухляді шарудить тепла кофта. Рухи самі знаходять речі: джинси, кросівки, шарф. Кладу в сумку термос, аптечку, залишки жарознижувального. Телефон вібрує — «Не переживайте. Я впораюся». Друкую на ходу:

«Це не про “впораюся”. Це про 39. Я приїду. Напишіть код від домофона.»

Якийсь час він мовчить, а потім присилає комбінацію цифр і «дякую».

Я вже в коридорі, коли з кухні виглядає Катя, у худі, з ложкою в руці:
— Ти куди? Пізно ж.

— До нього, — відповідаю чесно й стисло. — У нього висока температура. Завезу ліки й назад.

Катя окидає мене поглядом з ніг до голови, зітхає, на мить зникає — і повертається з невеличким пакунком.
— Візьми. Тут мої улюблені імбирні льодяники й пару пакетиків чаю. Напиши, як доїдеш.

— Напишу, — киваю…

***

Двері клацають. У під’їзді холодно. Телефон теплий у долоні, цифри коду майже самі стрибають під пальцями. Усередині — одна думка «допомогти, зігріти, збити жар». І ще одна, тиха: «бути обережною з тим, що відчуваю».

Двері в квартиру незамкнені. Я кажу, що прийшла і проходжу до кімнати, з якої йде світло. Він блідий, гарячий, це видно: мокре пасмо біля скроні, очі блищать так, що здаються темнішими.

— Заходь… — голос хрипне. — Дарма ти…

— Не геройствуй, — кажу тихо. 

Ставлю термос на стіл, виставляю з пакета льодяники, жарознижувальне, термометр. Біжу на кухню за чашкою, наливаю в чашку бульйон, грію в мікрохвильовці. Кидаю скибочку лимона в ще порожню чашку, повертаюся в кімнату.

— Спершу міряємо, — кладу термометр у долоню. Він слухняно притискає до пахви, сідає на диван. Додаю чай в чашку, з чашки йде тонкою стрічкою; я поправляю плед на його плечах.

Градусник пікає. У нього майже тридцять девʼять. Він зітхає — тихо, у бік.

— Випий, — ставлю бульйон ближче. — Маленькими ковтками. Потім дам ліки. Я поряд.

Він слухається. П’є бульйон повільно, потім таблетки, чай… Очі час від часу заплющуються. Я ставлю таймер на телефоні: «через 4 години — повтор», намочую чистий рушник прохолодною водою і кладу на його лоб. Плечі в нього потроху розслабляються. 

— Дякую, — каже хрипко. — Настю, я хотів тобі сказати… — він підбирає слово… 

— Спи, — обриваю його. — Я тут, нікуди не подінусь.

Він відхиляється на подушки, дихає рівніше. Так, не даю йому щось сказати зараз. Це моє рішення.

Я прибираю зі столика зайве, обертаюся — і завмираю.

На тумбі біля дивана бачу рамку. На фото він і дівчина. Не «колега на фоні», ні. Вони близько: її рука на його грудях, їхні плечі дотикаються, вони дивляться одне на одного. Світло тепле, щось на кшталт вечора на терасі: він такий розслаблений, якийсь «домашній». Серце в мені сіпається коротко й беззвучно. Мені дуже боляче.

«Не зараз», — кажу собі. Відводжу погляд, роблю крок назад. Але картинка вже засіла всередині.

Я підсуваю плед вище, поправляю рушник на його лобі, перевіряю, чи зручна подушка. Він ледь морщиться і знову розслабляється. Бачу, як  на жилці б’ється пульс — швидше, ніж хотілося б, але рівно.

Сідаю на край крісла навпроти. Зазираю в екран таймера: «3:42». Стискаю в пальцях теплий термос, щоб руки не тремтіли. Дихаю разом із ним: вдих — видих. Не дивитися на тумбу. Не вигадувати історій. Не питати зараз…

***

гортай далі, там продовження ------------>