25. Тепло

​​Учорашнє ще тримається в тілі, як теплий шлейф від дощу. У пекарні, над супом, він уже збирався щось сказати — подих, ледь помітний рух губ — і в ту мить до нас підскочили його знайомі: короткі рукостискання, «Максим, привіт», два речення про дедлайни. Мить розсипалася. Коли вони пішли, між нами повернулася звична робоча атмосфера…. Але невимовлене лишилося висіти.

Наступного ранку чую, що приймальні гамірно, а в його кабінеті — тиша. Я заношу підписати папери й одразу помічаю: його щоки залиті неприродним рум’янцем, очі блищать, комірець трохи розстебнутий.

— Ви в порядку? — питаю м’якше, ніж планувала.

— Все нормально, — відповідає швидко. Голос хрипкіший. — Сідайте. Що по… — і збивається на півслові, стискає перенісся.

Я ставлю папку, підходжу на крок ближче. Тепло від нього відчутне навіть на відстані.
— У вас жар. Точно.

Він відводить погляд, ніби це дрібниця:
— Пройде. Роботи багато.

— Роботи багато — зробимо разом, — кажу спокійно. — Я зараз повернуся…

***

За п’ять хвилин у нього на столі стоїть чай — м’ята з медом і лимоном. Я не питаю, чи треба, просто ставлю чашку ближче до його руки.

— Це зайве, — пробує посміхнутися.
— Це гарячий напій, — відповідаю. — Зайвим не буде. 

Забираю кілька дрібних справ з його списку — перенести зідзвін, передати файли, відповісти на два листи «за шаблоном».  Він дивиться, як я все це роблю, і міцніше бере чашку.

— Дякую, — каже коротко. — Не треба було...
— Треба, — відповідаю так само коротко….

На обід я не спускаюся в пекарню. Біжу у найближчу кав’ярню по курячий бульйон «із собою» й у аптеку. Там беру льодяники для горла, жарознижувальне, одноразовий термометр. Повертаюся до нього якомога швидше.

Ставлю пакет на тумбу, відкриваю кришку. Від бульйону піднімається пар: теплий, солоний, домашній.

— Настю… — у його голосі змішані вдячність і чомусь сором.
— Все добре, — кажу тихо. — Я на хвилинку. Ось льодяники. І… будь ласка, випийте от це, якщо температура справді є. Не зараз — за потреби. Я не лікар, просто хочу, щоб вам стало легше.

Він мовчить, бере термометр, наче здається мені в полон на три хвилини. Чекає. Виймає. Я краєм ока дивлюсь на градусник із ним. Там тридцять вісім з копійками. Він підтискає губи.

— Все ще думаєте, що «так пройде»? — піднімаю брову.

— Добре, — здається. — По одній таблетці зараз, і по одній  ввечері?

— Саме так, — усміхаюся кутиком губ. — І попийте ще бульйон.

Сідаю збоку, не за його стіл — на стілець відвідувача. Витягаю блокнот, уточнюю два питання по завтрашньому маршруту, переписую його «нагальні» в свій список. Руки трохи тремтять від того, що він довіряє мені ці дрібні, але важливі справи, і від того, що я бачу його таким простим: втомленим, теплим, майже беззахисним.

— Ти ж теж маєш пообідати, — каже після кількох ковтків бульйону.
— Маю. І оце він — мій обід, — махаю чайним пакетом. — Не сперечайтеся.

Він ледь сміється, хрипко. Деревно-цитрусова нота парфуму змішалась із м’ятою і гарячим бульйоном, чомусь мені так затишно поруч з ним зараз… 

— Ти надто добра зі мною, — озивається після паузи.
— Я звичайна з вами, — поправляю м’яко. — Просто дозвольте допомогти, як допомагали мені ви...

***

До кінця дня жар трохи спадає.. Я відмічаю в календарі все перенесене й кидаю йому коротке з порогу:

— Якщо ввечері буде зовсім погано — напишіть.

— Настю, — зупиняє. Погляд уже ясніший, але все ще втомлений. — Дякую. За чай. За суп. За те, що ви… Ні, ти, робиш, — додає на видиху.

Я ледь червонію і киваю, потім виходжу. У коридорі прохолодніше, але всередині розливається тепло…

***

гортай далі, там продовження ------------>