13. Не байдуже

Я зупиняю його ввічливо, але твердо:
— Дякую, ні. Обідатиму сама.

Він не відстає. Під навісом пахне мокрим асфальтом і кавою з автомата.
— Просто обід. Я пригощаю, — усміхається надто близько.

Я тримаю рівний тон, щоб не влаштовувати вистави посеред фоє:
— Мені некомфортно. Я люблю обідати сама. Прошу не супроводжувати мене.

— Ви образилися через квіти? Дозвольте виправитися, — його голос солодшає, він схиляється ще ближче.

Я прискорюю крок до своєї пекарні за рогом. Усередині тремтить нитка злості — не гримати, але й не поступатися.
— Ні. Будь ласка, припиніть, — відповідаю коротко.

— Настю! — прорізає дощ знайомий голос.

Озираюся. Максим — без парасолі, темне пальто вкрите дрібними краплями, пасмо волосся зволожене біля скроні. Погляд холоднуватий, зібраний. Він підходить і стає збоку, рівно на півкроку попереду — простий, відчутний щит. Від нього тягне гіркими цитрусами й теплою тканиною; на цьому запаху всередині відпускає.

— Пане, — каже рівно, без підвищення голосу. — Настя відмовила. Поважайте її «ні».

— Ми ж про обід говоримо, — той намагається усміхнутися.
— Ви говорите. Вона відмовила. Цього досить, — Максим навіть не змінює тону.

Він переводить погляд на мене — і в кутиках очей м’якне:
— Підемо? — питає не замість мене, а до мене.

— Так, — відповідаю. Дихання вирівнюється.

— Справді? — «партнер» робить ще одну спробу, ніби стираючи попереднє: — Пообідаємо разом, я пригощаю.

— Ні, — озиваюся вже чітко, без округлень. — Я обираю — не з вами.

Максим ні до чого не торкається, але тримається поруч; його близькість заспокоює краще за чай.
— Гарного дня, — каже коротко й коректно — і легким кивком запрошує мене рушити.

Ми ховаємося під тентом пекарні. Дощ сипле рівним шурхотом, від тенту йде тепла плівка повітря. Максим повертається до мене на півоберта — близько; деревно-цитрусова нота огортає.

— Ти в порядку? — тихо.
— Так. Дякую, що підійшов.

У його зіницях спалахує знайома іскра. Він знижує голос і чесно, без гри:
— Я ревную. Це погано?

Спека піднімається до щік, але погляду я не відводжу.
— Для роботи — так, — шепочу. І відчуваю, як слово «роботи» стає м’якшим, ніж хотіла.

Кутик його губ ледь рухається.
— А наодинці — може, ні? — так само тихо.

Мені не вистачає повітря рівно на один удар серця. Я вбираю в легені запах дощу й лимонної свіжості його парфуму.
— Може, ні, — відповідаю.

Він киває на двері пекарні.
— Тоді дозволь сьогодні пригостити, щоб ми були тільки удвох.

Я завмираю під тентом, слухаю дощ і його тишу поруч. Його «дозволь пригостити, щоб ми були тільки удвох» висить між нами, манить, але я не знаю… 

— Це… не дуже добра ідея, — кажу нарешті. Голос виходить тихіший, ніж хотіла. — З вами «наодинці» мені може бути складно…

Він киває одразу, без образи. Погляд м’якне, в кутиках очей — уважність.

Я кусаю губу, озираюся на мокрі відблиски тротуару. У животі вже спокійніше, а от у грудях — навпаки.
— І все ж… коли той тип ішов за мною, — зиркаю в той бік, куди пішов партнер, — у мене всередині все стискалося. А зараз — теж стискається. І не через страх.

Він на півподиху сміється очима — без звуку. Нахиляється рівно настільки, щоб я вловила його деревно-цитрусові ноти.
— Коли хтось нав’язується тобі, у мені вмикається погана риса, — каже чесно. — Я хочу ставати між. Можливо, більше, ніж варто для керівника.

Тепло підступає до щік. Саме це і лякає.
— Ось чому я боюся, — зізнаюся. — Бо і мені не байдуже. І мені небезпечно робити вигляд, що байдуже.

***

​​Учорашнє ще тримається в тілі, як теплий шлейф від дощу. У пекарні, над супом, він уже збирався щось сказати — подих, ледь помітний рух губ — і в ту мить до нас підскочили його знайомі: короткі рукостискання, «Максим, привіт», два речення про дедлайни. Мить розсипалася. Коли вони пішли, між нами повернулася звична робоча атмосфера…. Але невимовлене лишилося висіти.

Наступного ранку чую, що приймальні гамірно, а в його кабінеті — тиша. Я заношу підписати папери й одразу помічаю: його щоки залиті неприродним рум’янцем, очі блищать, комірець трохи розстебнутий.

— Ви в порядку? — питаю м’якше, ніж планувала.

— Все нормально, — відповідає швидко. Голос хрипкіший. — Сідайте. Що по… — і збивається на півслові, стискає перенісся.

Я ставлю папку, підходжу на крок ближче. Тепло від нього відчутне навіть на відстані.
— У вас жар. Точно.

Він відводить погляд, ніби це дрібниця:
— Пройде. Роботи багато.

— Роботи багато — зробимо разом, — кажу спокійно. — Я зараз повернуся…

***

За п’ять хвилин у нього на столі стоїть чай — м’ята з медом і лимоном. Я не питаю, чи треба, просто ставлю чашку ближче до його руки.

— Це зайве, — пробує посміхнутися.
— Це гарячий напій, — відповідаю. — Зайвим не буде. 

Забираю кілька дрібних справ з його списку — перенести зідзвін, передати файли, відповісти на два листи «за шаблоном».  Він дивиться, як я все це роблю, і міцніше бере чашку.

— Дякую, — каже коротко. — Не треба було...
— Треба, — відповідаю так само коротко….

На обід я не спускаюся в пекарню. Біжу у найближчу кав’ярню по курячий бульйон «із собою» й у аптеку. Там беру льодяники для горла, жарознижувальне, одноразовий термометр. Повертаюся до нього якомога швидше.

Ставлю пакет на тумбу, відкриваю кришку. Від бульйону піднімається пар: теплий, солоний, домашній.

— Настю… — у його голосі змішані вдячність і чомусь сором.
— Все добре, — кажу тихо. — Я на хвилинку. Ось льодяники. І… будь ласка, випийте от це, якщо температура справді є. Не зараз — за потреби. Я не лікар, просто хочу, щоб вам стало легше.

Він мовчить, бере термометр, наче здається мені в полон на три хвилини. Чекає. Виймає. Я краєм ока дивлюсь на градусник із ним. Там тридцять вісім з копійками. Він підтискає губи.