23. Небажане запрошення

Прокидаюся не від будильника — від різкої хвилі нудоти. Вскакую, ледве встигаю до ванни. Холодна плитка під долонями протвережує. Полощу рот, роблю кілька ковтків води, чекаю, поки тремтіння відступить.

— Настю? — тихо стукає Катя. — Ти як?

— Нормально… шлунок бунтує, — хриплю. — Мабуть, щось не те з’їла вчора.

Вона просовується в двері з тривогою в очах.
— Може, не йди сьогодні на роботу? Я зроблю чай з лимоном. І без кави, гаразд?

— Без кави, — автоматично погоджуюся. — Але на роботу пійду. 

Виходжу на кухню — і тільки від запаху свіжомеленої кави, що лишилась у повітрі від кави Каті, знову накочується хвиля. Катя миттю викручує плиту, наливає теплу воду з лимоном.

— Маленькими ковтками, — ставить чашку мені в руки. — Хочеш тост?

— Пів шматочка, — сідаю, обхоплюю кружку. Тепло від чашки заспокоює, але не повністю. 

Переводжу подих, беру телефон. Пишу Олі: «Може, трохи запізнюся. Шлунок зранку проти мене». Додаю смайлик без сміху — просто щоб не драматизувати. Телефон повертаю екраном донизу.

— Як ти? — Катя сідає навпроти, стежить, щоб я випила ще кілька ковтків.

— Краще, — брешу рівно настільки, щоб вона заспокоїлась. 

Вона торкається мого плеча.
— Якщо стане гірше — одразу повертайся додому. Домовилися?

— Домовилися, — киваю. Підводжуся повільно, вдягаю найм’якший светр, щоб нічого не тиснуло.

Біля дверей хвиля накочується вдруге — коротка, попереджувальна. Зупиняюсь, вдих-видих. «Тихо, все добре».

— Напиши, як доїдеш, — каже Катя.

— Напишу, — беру сумку.

На вулиці прохолодно. Я роблю ще один глибокий вдих і вирішую: сьогодні я просто дійду до офісу. Якщо накриє — повернуся. Якщо ні — працюю І ні про що інше думати не буду.

На роботі полегшує. Оля приносить мені чай із м’ятою й сухарик, я потроху відпиваю — хвиля нудоти майже зовсім стихає.

В офісі звичний шум: клавіші, дзвінки, двері переговорки. Віка двічі зиркає на мене — я роблю вигляд, що не бачу, і допрацьовую блок правок. До обіду мені стає відчутно краще: в животі тихо, голова ясна. Я навіть дозволяю собі півпечива — організм не протестує.

— Я на обід із Ярославом, — висовується Оля з-за монітора, щоки ледь рожеві. 

— Іди-іди, — усміхаюся. — Все добре, я сама збігаю в пекарню.

Беру сумку, шарф, виходжу до приймальні. Віка, ніби випадково, підводить очі, коли я проходжу. Двері ліфта роз’їжджаються. На першому поверсі пахне дощем і кавою з автомата. Я вже тягнуся до турнікета — і бачу його.

Той самий «партнер». Без квітів, у темному пальті, із тією ввічливою посмішкою, що мене напружує. Йде просто до стійки, називає моє ім’я вголос — так, щоб усі чули. Охоронець кидає на мене погляд: «Це до вас?»

— У мене обідня перерва, — кажу рівно. Рухаюся до виходу.

Він розвертається і підхоплює мій темп, наче ми так домовились. Поруч із турнікетом кілька колег завмирають на півкроці, навіть Віка завмирає з картонною усмішкою. Як вона встигла так швидко спуститись?

 Я проходжу сканером, двері клацають, виходжу у фойє. Він йде слідом, на півкроку позаду. На вулиці сиро, під навісом тихо.

— Пообідаємо разом, я пригощаю, — каже так, ніби робить мені послугу, і вирівнюється зі мною в один ряд.

***

гортай далі, там продовження ------------>