12. Не погоджуйтесь на вечері з іншими

Сиджу, роблю вигляд, що занурена в таблицю, коли блимає коротке: «Зайдіть на хвилину». Від нього.

Стукаю й заходжу. Двері за мною м’яко розчиняються. Він стоїть біля столу — блідий, якийсь сам не свій. Мимоволі помічаю на екрані його телефону відкритий загальний чат із тим фото рецепції; 

Його погляд темніший, ніж зазвичай.

— По матеріалах, — починає рівно. — Перший блок зробіть до обіду, другий  на вечір. Встигнете?

— Так, — сажусь навпроти, говоримо про дедлайни, правки, кому що перекинути. Пʼять хвилин чистої роботи.

Потім він відсуває папку, клацає фіксатором дверей — тепер точно «наодинці». Підходить ближче, кладе мені на стіл аркуш; наші пальці майже торкаються. Від нього ледь тягне сухими цитрусами, деревом і теплом шкіри — знайомий, спокійний аромат, від якого всередині все зсувається на півподиху.

— Бачив фото в чаті, — каже тихіше. — Ці квіти дійсно принесли вам?

— Так, — тримаю голос рівним. — Я відмовилась. І написала, що більше не треба. Це був той самий партнер… 

Він киває. Щелепа ледь розслабляється, але очі не світлішають — навпаки, стають уважнішими. Ще крок ближче — я відчуваю його тепло крізь тонку тканину блузки, і від цього тепліше саме там, де не треба.

— Скажіть чесно, — він опускає голос ще на півтону. — Він вам… сподобався?

Я ковтаю, дивлюся просто на нього:
— Ні.

Секунда тиші. Він видихає з полегшенням. Потім піднімає погляд — уже зовсім близько. Між нами — край столу і кілька сантиметрів повітря, що пахне його парфумом.

— Тоді скажу чесніше, — каже. — Я все одно ревную. Це погано?

Іскра б’є просто в груди. «Робота», «межі», «правильно-неправильно» — усе разом ледь не зсувається. Я ковтаю посмішку, ловлю рівновагу на кінчиках пальців.

— Напевно, так, — відповідаю тихо. — Для роботи — так.

Він не відступає. Кутик губ підіймається на міліметр — не усмішка, швидше тінь від неї.

— А може, ні, Настю, — так само тихо. — Якщо ми обидва це обираємо. Наодинці.

Мені бракує повітря рівно на один удар серця. Я чую його подих зовсім поруч, бачу ледь збиту кісточку пальця на руці, відчуваю, як пахне його сорочка і серце бʼється швидше.

— Ми домовлялися, — нагадую, але виходить м’якше, ніж хотіла. — Наодинці — можна на «ти». Тут на «ви».

— Тут на «ви», — повторює він слухняно, і все ж пальці торкаються одного пасма біля мого плеча. Дотик короткий, але від нього хвиля йде по шкірі. — А наодинці… я попрошу дозволу ревнувати. Хоч трохи.

— Подумаю, — шепочу. Голос зривається на теплій ноті, і я знаю, що він це чує.

За дверима хтось проходить коридором — звук каблуків, чужий сміх. Ми обидва одночасно відступаємо одне від одного на півкроку, ніби згадуємо, де знаходимося. Він повертає аркуш на мій бік, ніби нічого не було:

— По другому блоку — напишіть, коли будете готові.

— Напишу, — киваю й підводжуся. Рука ледь тремтить, коли беру папку.

На виході він наздоганяє мої очі ще раз — коротко, прямо, з тією ж іскрою:

— І… не погоджуйтесь на вечері з іншими, — каже майже пошепки. — Дозвольте мені запросити першим. Наодинці.

Я відчуваю, як пульс відгукується десь у ключицях.
— Можливо, — відповідаю і виходжу.

Двері м’яко закриваються. У коридорі пахне кавою й мокрим пальтом, але на шкірі досі тримається його легкий деревно-цитрусовий слід, а на губах грає непрохана усмішка…

***

Прокидаюся не від будильника — від різкої хвилі нудоти. Вскакую, ледве встигаю до ванни. Холодна плитка під долонями протвережує. Полощу рот, роблю кілька ковтків води, чекаю, поки тремтіння відступить.

— Настю? — тихо стукає Катя. — Ти як?

— Нормально… шлунок бунтує, — хриплю. — Мабуть, щось не те з’їла вчора.

Вона просовується в двері з тривогою в очах.
— Може, не йди сьогодні на роботу? Я зроблю чай з лимоном. І без кави, гаразд?

— Без кави, — автоматично погоджуюся. — Але на роботу пійду. 

Виходжу на кухню — і тільки від запаху свіжомеленої кави, що лишилась у повітрі від кави Каті, знову накочується хвиля. Катя миттю викручує плиту, наливає теплу воду з лимоном.

— Маленькими ковтками, — ставить чашку мені в руки. — Хочеш тост?

— Пів шматочка, — сідаю, обхоплюю кружку. Тепло від чашки заспокоює, але не повністю. 

Переводжу подих, беру телефон. Пишу Олі: «Може, трохи запізнюся. Шлунок зранку проти мене». Додаю смайлик без сміху — просто щоб не драматизувати. Телефон повертаю екраном донизу.

— Як ти? — Катя сідає навпроти, стежить, щоб я випила ще кілька ковтків.

— Краще, — брешу рівно настільки, щоб вона заспокоїлась. 

Вона торкається мого плеча.
— Якщо стане гірше — одразу повертайся додому. Домовилися?

— Домовилися, — киваю. Підводжуся повільно, вдягаю найм’якший светр, щоб нічого не тиснуло.

Біля дверей хвиля накочується вдруге — коротка, попереджувальна. Зупиняюсь, вдих-видих. «Тихо, все добре».

— Напиши, як доїдеш, — каже Катя.

— Напишу, — беру сумку.

На вулиці прохолодно. Я роблю ще один глибокий вдих і вирішую: сьогодні я просто дійду до офісу. Якщо накриє — повернуся. Якщо ні — працюю І ні про що інше думати не буду.

На роботі полегшує. Оля приносить мені чай із м’ятою й сухарик, я потроху відпиваю — хвиля нудоти майже зовсім стихає.

В офісі звичний шум: клавіші, дзвінки, двері переговорки. Віка двічі зиркає на мене — я роблю вигляд, що не бачу, і допрацьовую блок правок. До обіду мені стає відчутно краще: в животі тихо, голова ясна. Я навіть дозволяю собі півпечива — організм не протестує.

— Я на обід із Ярославом, — висовується Оля з-за монітора, щоки ледь рожеві. 

— Іди-іди, — усміхаюся. — Все добре, я сама збігаю в пекарню.

Беру сумку, шарф, виходжу до приймальні. Віка, ніби випадково, підводить очі, коли я проходжу. Двері ліфта роз’їжджаються. На першому поверсі пахне дощем і кавою з автомата. Я вже тягнуся до турнікета — і бачу його.