11.Квіти для Насті

Заходжу в офіс раніше, ніж зазвичай. У коридорі тихо. Двері його кабінету прочинені, і я чую рівний, трохи сиплий шепіт:

— «Дякую, що знайшли час… ми цінуємо…»
Пауза.
— «Стратег… стра…» — він збивається, тихо кашляє, знову починає з початку.

Я зупиняюся в дверях. Він блідий, під очима тінь, комір розстібнутий на один ґудзик. Пальці стискають папку так, ніби це рятівний поручень. Я роблю півкроку всередину.

— Можна?
Він підводить очі, пробує усміхнутись:
— Заходьте. Все нормально.

Ні, не нормально. Я підходжу ближче, майже шепочу:
— Ви гарячі. І голос… Може, не варто йти на цю зустріч сьогодні?

— Варто, — він відповідає без пафосу, але твердо. — Перенести не вийде. Я маю йти.

Я киваю — і так само спокійно кладу на край столу свій блокнот.
— Тоді поїду з вами. Я пам’ятаю порядок і тези.  Якщо голос підведе — підхоплю.

Він завмирає на секунду. Дивиться уважно. Ледь помітно зводить брову — то більше схоже на полегшення, ніж на сумнів.

— Ви впевнені? — перепитує тихо.
— Так, — кажу. 

Він майже непомітно усміхається кутиком губ. Тягнеться до піджака — рука слабко тремтить. Я мимохіть торкаюся рукава — не шкіри, тканини — і відчуваю жар під нею.

— Візьму документи, — додаю, ледь червоніючи. — І воду. І льодяники для горла.

— Дякую, — каже він коротко, але в голосі з’являється м’якість. — Розраховую на вас.

— Я не підведу, — відповідаю.

Ми виходимо в коридор. Двері ліфта розсуваються; я беру його папку, він натискає кнопку, і в цей момент між нами простягається проста, тиха домовленість, що я його підтримаю…

Їдемо разом і я тримаю його темп. На зустрічі — короткі рукостискання, вода, блокноти. Максим говорить рівно, але голос часом сідає; у ці моменти я вчасно підхоплюю одну-дві фрази з нашого плану, роблю плавний місток і повертаю слово йому. Він киває, ловить ритм, тримається впевнено. У відповідь — уважні погляди, короткі нотатки, кілька «домовлено» і фінальне «працюємо». Виходимо з відчуттям, що все вийшло. Я бачу, як у нього в плечах розслабляється непомітна напруга, і мені від цього теплішає ну душі.

У коридорі він відходить на хвилину відповісти на дзвінок. Поруч зі мною з’являється представник партнерів, з яким ми щойно сиділи — спокійний, ввічливий, уважний.

— Скажу прямо, Настю, — тихо усміхається. — Ви дуже грамотно тримаєте розмову.. У нас якраз є вакансія координаторки проектів. Дам вам кращі умови.  А може взагалі сходимо на вечерю?

Він простягає картку. Але я розумію, що не хочу залишати Максима.

— Я… — починаю, вагаюсь, шукаю форму відмови, щоб не зробити з цього шоу для всіх навколо.

Двері переговорки клацають. Виходить Максим — блідий, але зібраний. Погляд ковзає по мені, затримується рівно на секунду — достатньо, щоб я відчула: він щось почув. 

— Готові? — звертається до мене спокійно.

Партнер усміхається уже мені, майже грайливо:
— Подумайте про вечерю. Я напишу.

У машині тихо, двірники рівно шкрябають дощ. Я тримаю сумку на колінах, відчуваю, як у грудях ще відлунює те «повечеряти».

Мовчимо всю дорогу. Двірники рівно змахують дощ, у салоні тепло. Він веде зосереджено, плечі трохи підняті. Обличчя бліде, під очима тіні. «Мабуть, температура», — думаю. І ще думаю: «Може, не почув ті слова в коридорі. Чому тоді мовчить?»

Я кручу ремінець сумки на колінах, ловлю його профіль у відблисках ліхтарів. Нічого не питаю — здається, йому і так несолодко. Дорога тягнеться довше, ніж зазвичай.

Зупиняємось біля мого під’їзду. Він не вимикає двигун, дивиться вперед. Тиша густа, як дощ на склі. «Не почув, — заспокоюю себе. — Просто втомився. Просто горло болить».

— Напишеш, коли зайдеш? — тихо.
— Напишу, — так само тихо.

Ще мить тиші. Він повертає голову до мене, затримує погляд. У голосі спокій, але всередині щось напружене:

— Скажи… він тобі сподобався?

Серце підскакує. «Отже, почув». Гаряче піднімається до щік. Я набираю повітря, щоб відповісти… і завмираю на півслові.

***

— Він тобі сподобався? — питає він.

І тут його телефон різко дзвонить. Він зиркає на екран — і одразу відбиває виклик, повертає погляд на мене.
— Вибач… — тихо. — Це неважливо. Важливо те, що я… 

Мене накриває хвилею. Серце бʼє в горлі, пальці ковзають по ремінцю сумки. Я метушливо шукаю ручку дверей, слова злипаються.

— Я… піду. Дякую за сьогодні. Напишу, коли зайду, — випалюю разом із видихом.

— Настю, зачекай…

Я вже клацаю замком. Не слухаю продовження. Вислизаю з машини, майже біжу до під’їзду. Ліхтар робить калюжі жовтими, ключ дрібно дзвенить у руці. Двері піддаються з другого разу; тепле світло підʼїзду одразу огортає мене мене.

На першому майданчику зупиняюся й притуляюся плечем до стіни. Долоні тремтять, у вухах ще його слова. «Важливо те, що я…» — і обірване далі. Я глибоко вдихаю, заплющую очі. Знизу чути тихе уривчасте «пі-іп» — машина знімається з паркінгу чи, може, просто дощ стукає по даху. Не перевіряю. Підіймаюсь сходами повільніше, намагаючись вирівняти дихання і не обертатися.

Двері клацнули, і коридор випустив на мене тепле світло. Катя підняла очі від ноутбука:
— Ти пізно… Все гаразд?

— Так, просто день важкий, — відрізаю жорсткіше, ніж хотілося б. — Я швидко в душ, добре?

Вона дивиться пильно, ніби хоче докопатися до правди, але лише киває. Я вже тікаю у ванну. Гаряча вода спершу оглушує — плечі опускаються, дихання вирівнюється. Та за дві хвилини думки повертаються: його тепле «Важливо…», мій поспіх, холодний дощ по щиколотках. Закручую кран — і тиша важчає.

У кімнаті темно. Я пишу Максиму коротке, як обіцяла: «Пробач, що одразу не написала. Все гаразд». Сиджу, не відводячи очей від екрана, поки не приходить його «Добре. Гарної ночі». На мить стає легше. Я лягаю, але сон не йде. Перевертаюсь. Лічу вдихи. Знову бачу під ліхтарем його погляд — уважний, непромовлений. «Почув? Не почув? Чому мовчав?» Десь під ранок провалююсь у неспокійний сон…