19. Подруга і дзвінок

Ранок тягнеться тихіше, ніж зазвичай. Я ріжу хліб, Катя дістає сир і раптом помічає моє зап’ясток, коли рукав сповзає нижче.

— Що це? — завмирає. — Настю, хто тебе схопив?

Я автоматично підсуваюсь до стільниці, тягну рукав назад.
— Нічого. Уже не болить.

— Не «нічого», — вона підходить ближче, дивиться прямо. — Розкажи.

Я роблю вдих і розповідаю коротко, без деталей: зупинка, темно, Віктор підійшов, узяв за руку; Максим з’явився зненацька і… захистив. Мовлю майже шепотом: «Я злякалась».

Катя слухає мовчки, долоні стиснуті в кулаки.
— Ми подамо заяву, — виривається в неї. — Сьогодні.

— Я… не готова, — кажу чесно. — Поки що. Але, якщо треба, зроблю.

Вона видихає, опускає плечі.
— Добре. Не тисну. Але не відкладай надовго, гаразд? Інакше її ж можуть і не прийняти…

Я киваю. Її підтримка гріє. І стає легше дихати…

***

В офісі Оля крутить у пальцях ручку, погляд бігає до ліфта. Він приїжджає м’яко, двері роз’їжджаються і ми бачимо Ярослава із «Роки» в темному пальто.

— Можна хвилинку? — звертається він до нас обох, але дивиться на Олю. — Перед зустріччю хотів уточнити пару моментів. Кав’ярня внизу підійде?

— Підійде, — Оля ловить мій погляд; я киваю «іди». — Настю, ти…?

— Ідіть самі, маю справи…

Оля усміхається і вони втікають. 

Я радію за подругу і вертаюсь до роботи… А потім Оля повертається знизу з блиском в очах і гарячими щоками, сідає краєм на мій стіл.

— Ну що, як посиділи?

— Посиділи класно, — шепоче. — Нормально поговорили про бриф, а потім він такий: «Коли відстріляємось із цим етапом, сходимо кудись?». Прямо так і сказав — «сходимо кудись».

— І що ти? — всміхаюся.

— Сказала «можна», але мені страшно, — видихає. — Бо він — клієнт, бо плітки тут моментом розлетяться, і… я швидко прив’язуюся. Потім може бути боляче.

— Страх — це  нормально, — кажу. — Зустріньтесь десь на нейтральній території. Ти задаєш темп, не він. І в офісі — ніяких натяків, тільки робота. Якщо щось не так — напишеш мені.

Вона киває, стискає блокнот і вже спокійніше усміхається:
— Домовилися на четвер, на сьому кав’ярня навпроти. Я сама обрала місце… 

***

Ввечері вдома Катя на кухні друкує щось своє, я мию чашку, душ приймаю довше, ніж треба. В кімнаті пахне чистою білизною; я торкаюсь пальцями сліду на зап’ястку — уже світлішає. «Минеться», — кажу собі.

Телефон вібрує. Невідомий номер. Відповідаю одразу — раптом Оля, чи кур’єр, чи хтось з роботи.

Тиша.

— Алло? — кажу. — Слухаю.

У відповідь — подих. Тихий, рівний. Наче хтось сидить близько до мікрофона і не говорить навмисне.

— Хто це? — серце провалюється кудись вниз. Я йду до дверей, клацаю на всяк випадок замок. — Хто це?!

Подих на тому кінці стає глибший. Раз. Другий. Тиша тягнеться, як гума. Я відчуваю, як холоднішають пальці, стискаю телефон так, що болять кісточки. На мить мені здається, я чую ледь-ледь знайомий ритм дихання — чи це моя уява?

— Якщо ви не представитесь, я кладу слухавку, — кажу. Голос зривається.

Жодного слова. Старий, чужий подих у моєму вусі.

Я натискаю «завершити». Екран гасне. Пульс стукає в горлі. Я роблю крок назад від дверей, ще один. Вмикаю у передпокої світло — надто яскраво, але так безпечніше. 

Я сідаю на край ліжка, тримаю телефон у обох руках і думаю: «Це просто дзвінок». А тіло тремтить… 

***

гортай далі, там продовження ------------>