10. Претензія, подруга і дзвінок

Кухня тихо гуде кавомашиною. Ми з Олею сидимо в зоні очікування; вона тричі поспіль вирівнює листок із порядком денним і все одно зминає край пальцем. Дихає частіше, ніж зазвичай.

Двері клацають — заходить він: високий, темне пальто, спокійний погляд. Клієнт із «Роки».
— Тут можна каву? — кидає запитально.

— Я зроблю, — Оля встає так швидко, що стілець ледь не шкрябає підлогу. — Яку?
— Чорну. Без цукру.

Я підсовую стакан і серветки, щоб руки Олі не тряслися в повітрі. Вона натискає кнопку, зосереджено стежить, як наповнюється чашка, і ставить її просто перед ним.

— Дякую, — він зустрічає її очі й посміхається коротко. — Саме так.

— О, у нас гість, — з’являється Віка, ніби з тіні дверей. Стає ближче, ніж треба, усмішка глянцева. — Певно, ми вже знайомі? Івент минулого місяця?

— Можливо, — чемно відповідає він, але не переводить погляду з Олі. Робить ковток, киває: — Смачно. Як вас звати?

— Оля, — каже вона, і в голосі нарешті з’являється світло.
— Приємно, Олю. Якщо будуть уточнення — напишіть мені напряму, — він кладе картку прямо перед нею, пальцем легко підсуває ближче. — Щоб не гаяти час.

Віка на секунду завмирає, усмішка стишується до ледь-ледь.
— Заходьте в переговорку, — каже вже службовим тоном і йде разом із ним. На ходу кидає: — Побачимось.

Двері за ними м’яко змикаються. У повітрі залишається запах кави і щось невимовне — як стає тихо після аплодисментів.

Оля дивиться на картку, ніби це щось живе. Тримає її двома пальцями, потім ховає у блокнот, але ще раз торкається обкладинки — переконатися, що на місці.

— Це… напевно, просто зручно, — шепоче. — Ділово.

— Ні, — кажу спокійно й прямо. — Він обрав тебе. Не Віку.

Вона підводить на мене очі, в них — і сумнів, і надія.
— Ти справді так думаєш?
— Я це бачу. Він дивився тільки на тебе. Спитав твоє ім’я. Подякував тобі. Картку поклав перед тобою. Це не «просто».

Оля ковтає, щоки рожевішають, і усмішка виходить справжня — маленька, але тепла.
— Добре… тоді я теж це «побачу», — каже тихо. — І поки що покладу в блокнот. На щастя.

Я торкаю її ліктя — ледь.
— Ти молодець, Олю. Дуже.

Вона киває, зиркає на двері переговорки й стиснуто видихає. А я ловлю себе на думці: іноді почути «тебе вибрали» — це найкраще, що можна подарувати людині в момент, коли вона сумнівається в собі. І я рада, що сьогодні вона це почула.

***

Стукаю й заходжу до Максима, щоб занести документи. Він стоїть біля столу, ніби щойно підвівся. Обличчя спокійне, але щелепа напружена. На столі — аркуш на фірмовому бланку; він майже миттєво прикриває його папкою.

— Заходьте, — голос рівний, тільки трохи нижчий.

Я сідаю, кладу блокнот. Погляд сам з’їжджає на край паперу, що виглядає з-під папки: бачу слово «Претензія…» і різкий підпис унизу. Ім’я читаю без зусиль. Віктор.

У мене в животі холодно.
— Це ж Віктор? — питаю тихо. — Що він хоче? 

Максим ледь зводить брови, ніби ловлять на піврусі. Повільно відсуває папку вбік — не демонстративно, просто більше не ховає.
— Не хотів, щоб ти переживала, — каже тихо. — Хотів розібратися сам…

***

Ранок тягнеться тихіше, ніж зазвичай. Я ріжу хліб, Катя дістає сир і раптом помічає моє зап’ясток, коли рукав сповзає нижче.

— Що це? — завмирає. — Настю, хто тебе схопив?

Я автоматично підсуваюсь до стільниці, тягну рукав назад.
— Нічого. Уже не болить.

— Не «нічого», — вона підходить ближче, дивиться прямо. — Розкажи.

Я роблю вдих і розповідаю коротко, без деталей: зупинка, темно, Віктор підійшов, узяв за руку; Максим з’явився зненацька і… захистив. Мовлю майже шепотом: «Я злякалась».

Катя слухає мовчки, долоні стиснуті в кулаки.
— Ми подамо заяву, — виривається в неї. — Сьогодні.

— Я… не готова, — кажу чесно. — Поки що. Але, якщо треба, зроблю.

Вона видихає, опускає плечі.
— Добре. Не тисну. Але не відкладай надовго, гаразд? Інакше її ж можуть і не прийняти…

Я киваю. Її підтримка гріє. І стає легше дихати…

***

В офісі Оля крутить у пальцях ручку, погляд бігає до ліфта. Він приїжджає м’яко, двері роз’їжджаються і ми бачимо Ярослава із «Роки» в темному пальто.

— Можна хвилинку? — звертається він до нас обох, але дивиться на Олю. — Перед зустріччю хотів уточнити пару моментів. Кав’ярня внизу підійде?

— Підійде, — Оля ловить мій погляд; я киваю «іди». — Настю, ти…?

— Ідіть самі, маю справи…

Оля усміхається і вони втікають. 

Я радію за подругу і вертаюсь до роботи… А потім Оля повертається знизу з блиском в очах і гарячими щоками, сідає краєм на мій стіл.

— Ну що, як посиділи?

— Посиділи класно, — шепоче. — Нормально поговорили про бриф, а потім він такий: «Коли відстріляємось із цим етапом, сходимо кудись?». Прямо так і сказав — «сходимо кудись».

— І що ти? — всміхаюся.

— Сказала «можна», але мені страшно, — видихає. — Бо він — клієнт, бо плітки тут моментом розлетяться, і… я швидко прив’язуюся. Потім може бути боляче.

— Страх — це  нормально, — кажу. — Зустріньтесь десь на нейтральній території. Ти задаєш темп, не він. І в офісі — ніяких натяків, тільки робота. Якщо щось не так — напишеш мені.

Вона киває, стискає блокнот і вже спокійніше усміхається:
— Домовилися на четвер, на сьому кав’ярня навпроти. Я сама обрала місце… 

***

Ввечері вдома Катя на кухні друкує щось своє, я мию чашку, душ приймаю довше, ніж треба. В кімнаті пахне чистою білизною; я торкаюсь пальцями сліду на зап’ястку — уже світлішає. «Минеться», — кажу собі.

Телефон вібрує. Невідомий номер. Відповідаю одразу — раптом Оля, чи кур’єр, чи хтось з роботи.

Тиша.

— Алло? — кажу. — Слухаю.

У відповідь — подих. Тихий, рівний. Наче хтось сидить близько до мікрофона і не говорить навмисне.

— Хто це? — серце провалюється кудись вниз. Я йду до дверей, клацаю на всяк випадок замок. — Хто це?!