17. Листування

Він іде півкроку попереду — спокійний, мовчазний. Клацає брелок, дверцята відмикаються. Я сідаю в пасажирське, ремінь клацає в замку. У салоні тепло, скло вкрите дрібними краплями. Він заводить двигун, вмикає обігрів, двірники починають рівно прибирати дощ.

Ми їдемо майже мовчки. Ліхтарі світять яскраво, але місто порожнє. Я тримаю сумку на колінах так міцно, що пальці біліють.

Він нічого не розпитує. Лише час від часу переводить погляд із дороги на мене.

Я поволі заспокоююсь. Ще трохи — і буду вдома.

— Тут зупиніть, будь ласка, — прошу біля нашого під’їзду.

Він паркується, вимикає двигун. На секунду стає дуже тихо — чути тільки дощ. Я тягнуся до ременя… і мене накриває. Раптово й повністю: грудна клітка стискається, повітря ніби не заходить в легені, пальці дерев’яніють. Гарячі сльози підступають без попередження.

— Гей, — він одразу вимикає фари, повертається до мене. — Все в порядку, ти в безпеці, чуєш? Ти в безпеці, Настю…
Я киваю, але виходить якось невпевнено. Він подається вперед і обіймає мене.
Я чіпляюсь за нього, як за рятівне коло. Сльози течуть самі по собі, я витираю їх тильною стороною долоні й злюся на себе ще більше.
— Вибачте, — хриплю. — Це… я не знаю, чому. Я не маю плакати…
— Настю, тобі нема за що вибачатися, — каже заспокійливо. — Так буває після стресу. Це нормально.

— Мені соромно, — шепочу. — Я доросла людина, а зі мною таке…
— Тобі нема чого соромитись, — відповідає. — Страх — це нормально, чуєш?

Киваю. Долоня тепліє під його рукою.

— Провести до під’їзду? — питає. Голос уже майже звичайний, але м’якший.
— Проведіть, — кажу. — На сходи. І я напишу… коли зайду.

— Добре, — киває.

Ми виходимо з машини. Я відчуваю, як з кожним кроком мені все легше. Біля дверей під’їзду він зупиняється. 

— Далі сама?
— Так, — відповідаю. — Дякую за все… за сьогодні.

Він на долю секунди дивиться мені в очі, ніби переконується, що я справді «в порядку».
— Напиши будь ласка, коли ляжеш, — каже тільки. — І гарної ночі.

— Напишу, — киваю.

Двері клацають, тепле світло під’їзду ковтає мене. На сходах я ще хвилину стою й дихаю — рівно, як у машині. Потім йду до квартири, заходжу, дістаю телефон: «Зайшла. Все гаразд. Дякую»…

Вдома одразу після душу лягаю в ліжко, але сон не приходить. Ковдра тепла, подушка зручна — а в голові калатає вечір, зупинка, різкий голос. Перевертаюся на інший бік, рахую до ста, але все марно. Тягнуся до телефону просто, щоб зайняти руки. Екран світиться холодно-блакитним.

Ще не встигаю відкрити месенджер, як вискакує повідомлення:
«Не спиш?»

Серце робить короткий ривок. Пишу: «Ні. Не виходить».
Відповідь від нього приходить швидко: «Я теж. Думав про тебе. Чесно — хвилювався».

«Про тебе». Його слова теплі й прямі. Я завмираю з телефоном на долоні.
За кілька секунд приходить ще: «Вибачте… не дуже по-робочому звучить. Збився на “ти”.»

Я посміхаюся в темряві. Друкую повільно, щоб не видати тремтіння в пальцях:
«Можна і не по-робочому. Якщо хочеш. Але тільки наодинці.»

Пауза. Три крапки з’являються й зникають.
«Домовились. Наодинці, — пише він. — Головне — щоб ти була в безпеці. Як ти зараз?»

«Дякую. Уже краще», — відповідаю. І розумію, як мене тягне до нього: до цієї простоти, до теплого «ти», до того, як він став щитом — без пафосу, без зайвих слів.

Ми ще обмінюємося  парою коротких фраз і я відчуваю, що нарешті хочу знову спати. Прощаюсь, кладу телефон екраном донизу, усмішка сама зʼявляється на обличчі. Очі повільно злипаються. «Наодинці — можна», — думаю перед сном і вперше справді відпускаю цей страшний вечір….

***

гортай далі, там продовження ------------>