9. Рятівник і листування

— Я наполягаю, — говорить нижче. — Поїхали, зараз же… 

— Відпусти, — кажу рівно, але всередині стискає так, що пальці німіють. Мені дуже страшно.

— Відпусти її, — лунає позаду, і в мене стискається серце: Максим. Він уже поруч — рух різкий, короткий. Його рука знімає чужі пальці з мого зап’ястка, а далі все відбувається швидше, ніж я встигаю вдихнути: сильний удар в щелепу, Віктор відступає, втрачає рівновагу і падає на свою ж машину.

У мене в голові дзвенить так, наче вдарили по металу. Віктор торкається губ, дивиться на червону вологу на пальцях і підводить очі — холодні і злі. 

— Ти божевільний? — говорить низько. — Це напад. Я подам у суд. У мене реєстратор, камери на парковці, свідки знайдуться — не хвилюйся.

Мені стає по-справжньому страшно: від злісті в ньому, від його голосу, від того, що Максим стоїть між нами, напружений, як струна. Я чую свій пульс у горлі та в вухах. Хочу сказати «досить», але не можу вимовити і слова.

— Ти схопив її на пустій зупинці, — Максим говорить рівно, але в кожному слові — сталь. — Ще раз наблизишся — і я сам напишу заяву. Зі свідченнями. Зі зйомкою. Обери, де саме хочеш зустрітися — у відділку чи в суді.

— О, тепер ти рицар? — усміхається Віктор криво. — Подивимось, як ти заспіваєш, коли угода піде під хвіст. Місто маленьке. І всі памʼятають, хто кому переходить дорогу.

Він робить крок до мене — інстинктивно відступаю, і Максим знову стає між нами, роблячи крок вперед. 

Я нарешті кажу:

— Іди. Зараз же…

Він дивиться на мене довго, майже без кліпання, а потім киває — коротко, наче щось занотовує у себе в голові. Обходить нас дугою, дверцята його машини грюкають глухо, двигун зривається з місця й вирізає звук із темряви.

Я стою нерухомо, поки фари не зникають. Тільки тоді усвідомлюю, що трусяться руки. Максим розвертається до мене, голос уже м’якший:

— Настю, як ти?

Я дивлюся на синю смугу, що проступає під шкірою запʼястка. Вдихаю, киваю — «все нормально», але виходить не дуже впевнено. Він не торкається, лише нахиляється ближче, щоб роздивитися. Його тепло гріє мене. 

— Перепрошую, якщо налякав, — каже тихо. — Але коли побачив, як він тримає вас…

— Я злякалася, — зриваюсь на шепіт, і мені аж соромно за ці два слова. — Дуже.

— Це нормально, — відповідає. Нічого зайвого, просто констатація. — Давайте я проведу тебе до таксі. Або відвезу. Не сперечайся, будь ласка.

Я кліпаю і нарешті вдихаю глибоко. Удалині, запізно, показується світло автобуса, але тепер я знаю, що не витримаю ще десять хвилин стояти тут і слухати, як б’ється моє серце.

— Підвезіть, — кажу. — Будь ласка.

Він киває, не торкаючись мене, лиш іде півкроку попереду — як щит. І лише коли ми відходимо від зупинки, я ловлю себе на думці, що все ще відчуваю, як він став щитом між мною і Віктором…

***

Він іде півкроку попереду — спокійний, мовчазний. Клацає брелок, дверцята відмикаються. Я сідаю в пасажирське, ремінь клацає в замку. У салоні тепло, скло вкрите дрібними краплями. Він заводить двигун, вмикає обігрів, двірники починають рівно прибирати дощ.

Ми їдемо майже мовчки. Ліхтарі світять яскраво, але місто порожнє. Я тримаю сумку на колінах так міцно, що пальці біліють.

Він нічого не розпитує. Лише час від часу переводить погляд із дороги на мене.

Я поволі заспокоююсь. Ще трохи — і буду вдома.

— Тут зупиніть, будь ласка, — прошу біля нашого під’їзду.

Він паркується, вимикає двигун. На секунду стає дуже тихо — чути тільки дощ. Я тягнуся до ременя… і мене накриває. Раптово й повністю: грудна клітка стискається, повітря ніби не заходить в легені, пальці дерев’яніють. Гарячі сльози підступають без попередження.

— Гей, — він одразу вимикає фари, повертається до мене. — Все в порядку, ти в безпеці, чуєш? Ти в безпеці, Настю…
Я киваю, але виходить якось невпевнено. Він подається вперед і обіймає мене.
Я чіпляюсь за нього, як за рятівне коло. Сльози течуть самі по собі, я витираю їх тильною стороною долоні й злюся на себе ще більше.
— Вибачте, — хриплю. — Це… я не знаю, чому. Я не маю плакати…
— Настю, тобі нема за що вибачатися, — каже заспокійливо. — Так буває після стресу. Це нормально.

— Мені соромно, — шепочу. — Я доросла людина, а зі мною таке…
— Тобі нема чого соромитись, — відповідає. — Страх — це нормально, чуєш?

Киваю. Долоня тепліє під його рукою.

— Провести до під’їзду? — питає. Голос уже майже звичайний, але м’якший.
— Проведіть, — кажу. — На сходи. І я напишу… коли зайду.

— Добре, — киває.

Ми виходимо з машини. Я відчуваю, як з кожним кроком мені все легше. Біля дверей під’їзду він зупиняється. 

— Далі сама?
— Так, — відповідаю. — Дякую за все… за сьогодні.

Він на долю секунди дивиться мені в очі, ніби переконується, що я справді «в порядку».
— Напиши будь ласка, коли ляжеш, — каже тільки. — І гарної ночі.

— Напишу, — киваю.

Двері клацають, тепле світло під’їзду ковтає мене. На сходах я ще хвилину стою й дихаю — рівно, як у машині. Потім йду до квартири, заходжу, дістаю телефон: «Зайшла. Все гаразд. Дякую»…

Вдома одразу після душу лягаю в ліжко, але сон не приходить. Ковдра тепла, подушка зручна — а в голові калатає вечір, зупинка, різкий голос. Перевертаюся на інший бік, рахую до ста, але все марно. Тягнуся до телефону просто, щоб зайняти руки. Екран світиться холодно-блакитним.

Ще не встигаю відкрити месенджер, як вискакує повідомлення:
«Не спиш?»

Серце робить короткий ривок. Пишу: «Ні. Не виходить».
Відповідь від нього приходить швидко: «Я теж. Думав про тебе. Чесно — хвилювався».

«Про тебе». Його слова теплі й прямі. Я завмираю з телефоном на долоні.
За кілька секунд приходить ще: «Вибачте… не дуже по-робочому звучить. Збився на “ти”.»

Я посміхаюся в темряві. Друкую повільно, щоб не видати тремтіння в пальцях:
«Можна і не по-робочому. Якщо хочеш. Але тільки наодинці.»