15. Захист і засідка

— У приймальні Віка. Зверніться до неї, вона проведе, — спокійно каже Максим до Віктора.

Той підтискає губи, киває і виходить у коридор. Двері змикаються. Тиша стає густішою.

— Дякую, — видихаю. — Я… не хотіла з ним виходити.

Максим робить крок ближче. Пасмо вибивається з мого хвоста й лоскоче щоку. Він зустрічає мій погляд — коротке запитання без слів, «можна?» — і кінчиками пальців прибирає пасмо за вухо. Подушечки затримуються на мить. У мене серце пропускає удар і наздоганяє одразу двома; по спині біжить ледь відчутний струм.

— Ви в порядку? — його голос нижчий, м’який. Пальці повільно відпускають волосся, ковзають ще півсантиметра вниз.

— Так, — кажу, і чую, як у цьому «так» більше, ніж хотіла б. — Дякую.

Він все ще не прибирає руку, а моє серце ладне вистрибнути з грудей.
— Це ваш знайомий?
— Колишній керівник, — відповідаю після півсекунди. — Той самий.

Він дивується, я бачу, що дивується. Але намагається не подавати зайвого вигляду, що все розуміє.
— Ну, ви не зобов’язані бути з кимось наодинці, якщо не хочете. У будь-який момент скажіть — і я… подбаю, щоб вас не турбували.

Мені хочеться усміхнутися ширше, ніж дозволяє робочий етикет.
— Дякую, — виходить тихіше, ніж планувала.

Пауза триває півподиху. Я раптом дуже чітко розумію: він мені подобається — не абстрактно, не в теорії, а тут, зараз, за цей делікатний жест і спокій у голосі. 

Він ніби збирається щось сказати — в кутиках очей з’являється якась інша нота, губи розтуляються на перший склад, — і в цей момент різко дзвонить його телефон і він кидає ороткий погляд на екран.

— Перепрошую, — шепоче, відходить на півкроку й приймає дзвінок, голос одразу стає рівним, діловим.

Я роблю повільний вдих, торкаюся вуха, де щойно була його рука. Усередині ще дзвенить його незакінчене речення…

Далі я тихо виходжу й сідаю за свій стіл. Працюю майже механічно: відповідаю на пару листів, збираю дрібні правки, розкладаю завтрашні задачі по годинах — аби тільки вирівняти дихання і не думати про той його дотик і несказані слова. 

Оля визирає з-за монітора й підсідає на край мого столу.
— Завтра о десятій приходить один клієнт… — каже начебто буденно, але очі блиснули. — Той високий і підкачаний, з телебачення.
— Він тобі подобається, — усміхаюся краєм губ.
— Так, — зізнається швидко і одразу знизує плечима. — Але я боюсь оцього всього… службові романи — це не для мене. Я ж себе знаю: закохаюсь, а потім відгрібатиму… Думаю, не варто і думати про це, правда?
— Звучить мудро, — кажу. І ловлю себе на думці, що мені теж треба «не варто і думати про це».
Оля торкається мого плеча:
— Якщо що — штовхни мене під столом, щоб я не вирячалась на нього.
— Домовились, — усміхаюсь вже щиро. 

Вона зникає у своїх справах, а мені стає легше від цієї простої відвертості.

До дев’ятої офіс стихає. Я ховаю блокнот, беру шарф, рукавички. 

Надворі темно і волого. На зупинці майже нікого. Вітер морозить щоки, я затягую шарф і перевіряю табло — до автобуса ще кілька хвилин. Дорога порожня, ліхтарі роблять калюжі жовтими.

Світло фар вирізає з темряви знайому машину. Вона зупиняється поруч. Він виходить. Крок рівний, погляд — на мені. Я, здається, тремчу.

— Давай підвезу, — каже мій колишній шеф. Так, мені стає страшно. 

— Не варто, — відповідаю ніби твердо, максимально твердо. — Я сама впораюсь.

Він на мить дивиться вбік дороги, потім знову на мене. Підходить ближче — настільки, що я чую, як він видихає в холодне повітря.
— Пізно і темно. Сідай.

— Справді, все нормально, — роблю півкроку назад.

Його пальці торкаються мого зап’ястка і стискають його. Мені боляче.
— Я наполягаю, — говорить нижче. — Поїхали, зараз же…

***

гортай далі, там продовження ------------>