8. Небажаний клієнт, захист і засідка

Чекаю на його відповідь ще кілька довгих секунд. Екран тьмяніє, торкаюсь його і він знову темніє. Нарешті спливає коротка позначка без слів: маленький значок нічного місяця. Усміхаюсь. Відсилаю у відповідь такий самий знак.

Кладу телефон екраном донизу, стягаю ковдру до підборіддя. І раптом пам’ять підсуває ту саму ніч: його близькість, подих біля шиї, питання без слів і моє впевнене «так». Щоки спалахують.

«Стоп. Не зараз», — кажу собі. Забороняю думати про нього, заплющую очі, рахую вдихи, слухаю рівний дощ за вікном і нарешті заплющую очі... 

***

Йду на роботу швидким кроком, дивлюся під ноги. Думаю пронашу маленьку переписку, і ті три крапки, що так і не стали повідомленням. Думаю, що все ж так навіть краще... 

У коридорі чути шепіт. Підходжу до приймальні — Віка схилилася до іншої дівчини, на обличчі у неї солодка усмішка.

— Кажу ж, — чую її півголос, — вона з ним спить. Тому й літає в кабінет щодня, хоч і не секретарка.

Я роблю крок ближче, стаю так, щоб вони мене бачили.

— Повтори, будь ласка, — кажу спокійно. — Щоб я почула не частину, а все.

Віка ідеально вирівнюється на стійці, усмішка не зникає.

— Ой, Настю, не починай. Ми просто жартували. Не будь такою занудною.

— Це не жарт, — тримаю голос рівним. — Це плітка і образа. Ще раз — і я піду до ейчара.

Вона зводить брову, переводить тему, ніби клацає тумблер.

— Розслабся. До речі, тебе вже чекають у шефа. Новий підрядник по мерчу, консультація по твоїй частині. 

— Я зайду, коли мене покличуть, — відповідаю. 

Вона криво усміхається, відводить очі в монітор. Я проходжу до кабінету шефа і стукаю у двері.

— Заходьте, — звучить голос Максима.

Відчиняю. Максим сидить напроти, папки рівним стосом; поруч — чоловік у темному піджаку. Обертається і я бачу, що це Віктор.

Горло пересихає. Долоні холодні і одразу пітніють...

«Тільки не показувати,  що мене накрило....».

— Доброго дня, — каже Віктор рівно, як чужій. — Ми, здається, не знайомі? Я — Віктор.

Погляд на мить чіпляє мій. Він робить вигляд, що бачить мене вперше. Я відчуваю, як у грудях підскакує пульс, але киваю.

— Настя, — чути мій голос, ніби з боку. — Координую приймальню.

— Настю, підсядьте, будь ласка. Поговоримо про лінійку мерчу.

Максим коротко киває мені на стілець. Сідаю. Спина пряма, коліна разом, долоні на блокноті — щоб не видно тремтіння. Повітря здається густішим, ніж щойно в коридорі. Чую їхні голоси — рівні, стримані, — а слова проходять крізь мене, як крізь воду. 

Я киваю у відповідь на якісь питання, вчасно кажу коротке «так» і «зараз подам». 

Мені хочеться відсунутись від Віктора на півметра, але я не рухаюсь. Хочу, щоб все швидше завершилось... 

Віктор перегортає останній лист і раптом повертає до мене голову:
— Настю, підкажете, де вбиральня?

Слова звичайні, тон рівний. А мене зсередини стискає так, ніби в грудях клацає холодний замок. «Тільки не коридор удвох. Тільки не зараз». Долоні миттю стають вологі, під столом стискаю руки в кулаки.

— Праворуч по коридору, другі двері, — вичавлюю сухим голосом і вже хочу опустити очі в блокнот.

Він підводиться, ледь усміхається краєм губ:
— Може, проведете?

Повітря застрягає в горлі. Ні. Ні.... Я машинально ковтаю, чомусь шукаю очима погляд Максима і нарешті ловлю його... 

***

— У приймальні Віка. Зверніться до неї, вона проведе, — спокійно каже Максим до Віктора.

Той підтискає губи, киває і виходить у коридор. Двері змикаються. Тиша стає густішою.

— Дякую, — видихаю. — Я… не хотіла з ним виходити.

Максим робить крок ближче. Пасмо вибивається з мого хвоста й лоскоче щоку. Він зустрічає мій погляд — коротке запитання без слів, «можна?» — і кінчиками пальців прибирає пасмо за вухо. Подушечки затримуються на мить. У мене серце пропускає удар і наздоганяє одразу двома; по спині біжить ледь відчутний струм.

— Ви в порядку? — його голос нижчий, м’який. Пальці повільно відпускають волосся, ковзають ще півсантиметра вниз.

— Так, — кажу, і чую, як у цьому «так» більше, ніж хотіла б. — Дякую.

Він все ще не прибирає руку, а моє серце ладне вистрибнути з грудей.
— Це ваш знайомий?
— Колишній керівник, — відповідаю після півсекунди. — Той самий.

Він дивується, я бачу, що дивується. Але намагається не подавати зайвого вигляду, що все розуміє.
— Ну, ви не зобов’язані бути з кимось наодинці, якщо не хочете. У будь-який момент скажіть — і я… подбаю, щоб вас не турбували.

Мені хочеться усміхнутися ширше, ніж дозволяє робочий етикет.
— Дякую, — виходить тихіше, ніж планувала.

Пауза триває півподиху. Я раптом дуже чітко розумію: він мені подобається — не абстрактно, не в теорії, а тут, зараз, за цей делікатний жест і спокій у голосі. 

Він ніби збирається щось сказати — в кутиках очей з’являється якась інша нота, губи розтуляються на перший склад, — і в цей момент різко дзвонить його телефон і він кидає ороткий погляд на екран.

— Перепрошую, — шепоче, відходить на півкроку й приймає дзвінок, голос одразу стає рівним, діловим.