7.  Несподівано наодинці

Всередині ніби клацає вимикач: не піддаватись на її провокації.

— Я зайшла за його дорученням. Якщо є питання — йди з ними до шефа.

— Та ні, питань нема, — вона прикидається доброзичливою. — Просто не всі тут так швидко… освоюються.

Я тримаю погляд рівно, плечі розправлені. Не хочу вестись. Не хочу показати слабкість.

— Я не “освоююсь”, я працюю. І розраховую на базову повагу.

Вона на секунду кліпає очима, потім сідає, клацає мишкою.

— Подивимось, скільки ти зможеш тримати цю планку.

Під шкірою натягується струна, але я посміхаюся. Не дам їй побачити, що вона зачепила мене.

— Стільки, скільки треба. Гарного дня, Віко.

— І тобі, новенька, — посмішка гостра, як шпилька.

Відходжу на кілька кроків. Пульс все ще прискорений, але дихання поступово вирівнюється. «Не дам їй засмутити себе», — фіксую подумки. Я працюватиму далі, так, щоб навіть її шпильки мене не чіпляли. І тоді вона відчепиться… 

***

Після дев’ятої офіс звучить інакше: гул кондиціонера, далека швабра, кілька тьмяних ламп над коридором. Оля пішла ще годину тому, Віки нема вже години три. Я замикаю шухляду, кладу телефон у кишеню й виходжу. Біля ліфта бачу його. В руках ключі, верхній ґудзик сорочки розстібнутий, в очах та сама зібраність.

— Пізно, — каже рівно. — Не треба було так затримуватись.
— Ну, вже як вийшло, — усміхаюся кутиком губ. — Ви теж пізно.

Двері ліфту роз’їжджаються. Ми заходимо всередину. Мені вже не так некомфортно поруч з ним, може, він реально не памʼятає? Я натискаю «1». Він кидає коротко:

— У цьому ліфті зв’язок майже не ловить.
— Прекрасно, — жартую майже пошепки. — Ви підсилили мою клаустрофобію.

Двері змикаються. Кабіна рушає — і раптом здригається, стає. Лампа зверху миготить і вимикається. Я відчуваю, ніби мені не вистачає повітря, починаю дихати рвано.

— Спокійно, — його голос стає ближче, ніж був. — Не переживайте, я зараз викличу підмогу.

Він тисне кнопку, металевий голос відгукується: "Диспетчер на зв’язку" .  Він пояснює ситуацію. На тому кінці кажуть чекати.

Я зводжу плечі, торкаюся холодної стінки спиною. Кисню ніби менше, ніж треба.

— Все буде добре, Настю, — каже він дуже тихо, торкаючись мого плеча долонею.

Ми стоїмо близько. Його запах ледь вловимий: сухі цитруси і щось тепле, знайоме. Край його рукава майже торкається мого. Я дивлюсь на табло з цифрами, щоб не дивитися на нього.

— Перший тиждень завжди найважчий, — каже він після короткої паузи. Тон абсолютно діловий, але м’якший, ніж удень. — Сьогодні ви дуже виручили мене.
— Команда виручила, — відповідаю. Голос вже спокійніший, руки теплішають, але я все одно ледь тремчу. — Дякую за… все.

— Замерзли? — він зазирає в очі.

— Не зовсім, це через цю ситуацію, нервове, — зізнаюсь.

Він мовчки знімає піджак, тримає на долоні, ніби пропонує місток між людьми, а не тканину. Я вагусь мить — і хитаю головою.

— Дякую, не треба. Все нормально.

— В цьому немає нічого такого, — він все ж накидає піджак мені на плечі. 

І тут же десь угорі скрипить трос, докочується ледь помітна вібрація.

Я знову напружуюсь. 

— Певно, це наші рятівники, не бійтесь, все добре, — його долоня торкається мого плеча…

***

Двері ліфта розсуваються ривком, у тісноту ввалюється холодне фойє — світло, метал, запах дощу крізь обертові двері.. Я роблю крок назовні, здається, мене трохи хитає.

— Ви в порядку? — його голос здається аж надто теплим.
Я киваю.

За склом сипле дрібний дощ.  Він дивиться туди ж, потім — на мене.
— Може, вас підвезти? — пропонує.
Мені на мить хочеться сказати «так», бо поруч з ним було на диво спокійно навіть в критичній ситуації. Але всередині заговорює інше: дистанція, кордони, які я сама позначила і просила його не переступати.

— Дякую, ні. Я живу недалеко. Доїду сама.

Він киває, авжеж, він же знає, де я живу… Але зовсім не подає вигляду, що знає.
— Тоді… напишіть, коли дістанетесь додому. Щоб я не хвилювався.

Я відчуваю, як піднімається м’яка хвиля вдячності за цю просту турботу без тиску.
— Напишу, — кажу також мʼякше. 

Ми розходимося: він — до парковки, я — під навіс зупинки. Дощ дрібно б’ється об асфальт, прохолода збирає думки до купи.

Двері клацають — вдома тепло й світло. Катя сидить на кухні з ноутбуком, у худі, ложка стирчить із чашки.

— Ти трохи запізнилась, все добре — зводить очі.
— Так, — знімаю куртку. — Ліфт трохи застряг, але вибралися.

Вона зітхає:
— Ти ж не любиш замкнені простори… Зробити тобі чай?
— Можна.

Катя ставить переді мною кружку, торкається моїх пальців.
— Руки холодні. Ти точно впорядку.
— Уже відходжу, — усміхаюся. —Все дійсно нормально.

Ми говоримо про дрібниці: її курсову, мій завтрашній графік. Я не вдаю нічого зайвого, і вона не допитує — цього достатньо. Після чаю я кажу «піду в душ і спати», Катя махає: «Добраніч».

У кімнаті темніше. Дзеркало ловить блякле світло з вулиці. Лягаю, ковдра пахне лимонами і чомусь нагадує аромат білизни в його будинку… Пам’ять підсовує кадри тихо і чітко: теплий коридор, він знімає з мене пальто й питає не словами — лише поглядом і паузою долоні на щоці. Я киваю. Перший поцілунок обережний, другий — впевнений, а далі все сповільнюється: крок, його подих на моїй шиї, мій тихий видих. Його руки дбайливо проводять по лінії плечей, великі пальці зупиняються там, де шкіра найгарячіша, і він знову чекає мого «так».