11. Допомога і конфронтація

Минуло кілька днів, все трохи устаканилось. Максим поводився так, ніби дійсно між нами нічого не було, я на якусь мить навіть замислилась, може, я все собі придумала… 

Коли зайшла до приймальні на пʼятий день моєї роботи тут, мені треба було взяти розклад зустрічей у Віки, то побачила, що Віки на місці немає, і раптом почула голос Максима:

— Віко, де файли на пітч? Віко?..

Серце одразу бʼється частіше. Я все ж стукаю до кабінету і зазираю всередину.
— Можна?
Він підводить очі — щелепа напружена, брови зведені. І в ту ж мить, як бачить мене, його обличчя пом’якшується.
— Заходьте. Перепрошую за тон.

Повітря в кабінеті тепле, пахне кавою і його парфумом, сухими цитрусами та деревиною. Серце робить зайвий удар. Я підходжу ближче.
— Давайте пошукаємо разом. Як називались файли?
— "FinalCUT", — коротко киває. — Віка тут щось дивилась у мене на компʼютері, бо її компʼютер завис… 

Він підсуває ноут. Ми сідаємо поруч. Наші плечі майже торкаються, лікті раз у раз чіпляються, мені перехоплює подих від його близькості. Я нахиляюся до екрана; він теж. Тепло від його руки проходить крізь тонку тканину блузи, і від цього в животі ніби  прокочується хвиля чогось невідомого. Я стараюсь дихати рівніше, зосередитись на роботі.

— Секунду… — шепочу. — Ось… Вона його викинула в корзину, — витягаю файл з корзини на робочий стіл.
Він завмирає поряд, дивиться в те саме місце екрана, що і я, так близько, що відчуваю його повільний видих десь в районі моєї шиї.
— О, добре, — голос уже рівний. — Дуже добре. Чому я не здогадався поглянути туди… Треба перевірити файл. 

Ми швидко звіряємо перші сторінки. Кінчик мого пальця випадково торкається його руки — дрібниця, але в грудях стискається навіть від цього. Я відсуваю руку на сантиметр, він — ні на мить не відриває погляду від тексту. Робить вигляд, що не помітив, чи для нього це дійсно зовсім нічого не значить?

Він відправляє файл на друк, а потім бере стос роздруківок; я ловлю його погляд і на мить не дихаю. У його очах — «дякую» без зайвих слів.
— Розіслати команді? — перепитую.

— Так, будь ласка. І… — він опускає очі, тепліше: — ще раз вибачте.

— Все гаразд, — кажу. Голос слухняний, а тіло все ще як натягнута струна.

Підводжуся, і край його рукава м’яко ковзає по моєму ліктю, мені знову перехоплює подих. Я роблю крок назад, а він уже повертається до паперів.

Виходжу з кабінету, прикриваю двері. У коридорі прохолодніше, та всередині себе відчуваю якесь тепло. «Ми впоралися», — думаю. І так, його цитрусовий аромат ще тримається на моїй шкірі — тонкою ниткою, що не переходить меж, але нагадує: ми дуже близько… 

Виходжу з його кабінету і бачу Віку. Вона дивиться так, ніби я щось їй винна: погляд ковзає по мені зверху вниз, губи стягуються в рівну лінію.

— Часто до шефа ходиш? — солодко питає. — У нас зазвичай через мене записуються.

— Він покликав. Через файли, — відповідаю рівно.

— О, ти вже й файлами займаєшся, — в очах Віки бачу злість. — Який в тебе широкий профіль. Все зробиш, щоб застрибнути до Максима в ліжко, так? 

***

гортай далі, там продовження ------------>