6. Липке відчуття, допомога і конфронтація

В коридорі тихо, а в голові лише одна думка: може, розвернутися і піти прямо зараз? Якщо тут усі як та Віка… Не хочу щодня переживати подібне. Може, мені все ж варто звільнитись? 

Раптом чую тиже "ой" зі сторони. Бачу, як біля шафи розлилась вода, папери змокли.. якась дівчина стоїть навколішки і, мало не плачучи, ковтає повітря.

— Дай, допоможу, — присідаю поруч з нею. — Серветки є?

— Є… дякую, — тицяє пачку, пальці тремтять.

Витираємо калюжу, я витягую кілька аркушів з-під шафи, рівняю стос, замінюю мокрий файл на сухий зі свого рюкзака.

— Я Оля, з відділу маркетингу, — вона ледь усміхається. — До планерки пара хвилин, а я тут як завжди…

— Встигнемо, — беру половину стосу. — Я Настя, новенька. Де проходить ця планерка?

— Туди, праворуч, — киває.

Йдемо швидко. Вона дихає вже рівніше.

— Спасибі, — шепоче на ходу. — Ти мене справді виручила.

— Нема за що. Добре нарешті побачити тут нормальних людей. 

Біля дверей вона зупиняється на півкроку:

— Хочеш, на обід сходимо в моє улюблене місце? Покажу, де тихо посидіти.

— Було б класно, — відповідаю.

Планерка коротка і щільна. Ми з Олею встигаємо за хвилину до початку. Люди сідають півколом, я притримую двері й лишаюся збоку. Шеф говорить про пріоритети тижня, хтось перегортає блокнот, хтось клацає щось в планшеті. Він — спокійний, зібраний: роздає вказівки, уточнює щось. Я ловлю сенс, але уникаю його погляду. Оля раз на раз кидає мені коротку усмішку, видно, думає, що я переживаю через роботу... Віка ловить кожне слово шефа.ЗА пʼятнадцять хвилин всі розходяться виконувати вказівки, і ми з Олею теж.

На обід ми з Олею вислизаємо з офісу в маленьку кавʼярню, яка наповнена ароматом кориці. Бариста киває їй, як старій знайомій; нам наливають флет-вайт у важкі керамічні чашки. Ми сидимо біля вікна. Говоримо ні про що й про головне одночасно: як краще добиратися сюди вранці, де можна посидіти, хто в офісі душа компанії, а хто — зле стерво… Ну, з останнім я і не сумнівалася. Оля сміється очима, показує на внутрішній дворик: «У дощ тут красиво». Я надпиваю й відчуваю, ніби все дійсно налагоджується. Уперше за день з’являється думка: може, все не так погано…

***

…До вечора я встигаю розібратися, де що лежить, і навіть посміятися з Олею в черзі по каву в автоматі, тут вона авжеж, не така смачна, як в тому нашому кафе. Коли виходжу з будівлі, думаю, що тут не так уже й погано.

Йду до зупинки — і раптом з’являється тонке, майже фізичне відчуття, ніби хтось дивиться мені в потилицю. Я зупиняюся біля розкладу маршруток, удаю, що читаю. У склі кіоску моя постать — і за плечем кілька розмитих силуетів: хтось гортає телефон, хтось палить, хтось просто стоїть. Піднімаю очі — усі зайняті своїм. Чи роблять вигляд?

Перехід миготить зеленим, машини тягнуться повільно. Через дорогу в темному вікні хтось рухає жалюзі й одразу відходить углиб. Я вдихаю глибше, пишу Каті коротке "скоро буду вдома", кладу телефон у кишеню й прислухаюся до себе: це нерви чи…?

fCs__Ake Коли підʼїжджає автобус, я заходжу всередину, стаю ближче до водія. Скло стає мутним від теплого повітря салону, зовні лишаються тільки плями ліхтарів і тіні. Двері зачиняються. Я ловлю останній кадр у відбитті: на зупинці хтось піднімає голову — чи мені здалося? Автобус рушає, і разом із міським шумом у мені залишається тоненька нитка сумніву: за мною справді стежать… чи все ж мені здалося через нерви?

***

Минуло кілька днів, все трохи устаканилось. Максим поводився так, ніби дійсно між нами нічого не було, я на якусь мить навіть замислилась, може, я все собі придумала… 

Коли зайшла до приймальні на пʼятий день моєї роботи тут, мені треба було взяти розклад зустрічей у Віки, то побачила, що Віки на місці немає, і раптом почула голос Максима:

— Віко, де файли на пітч? Віко?..

Серце одразу бʼється частіше. Я все ж стукаю до кабінету і зазираю всередину.
— Можна?
Він підводить очі — щелепа напружена, брови зведені. І в ту ж мить, як бачить мене, його обличчя пом’якшується.
— Заходьте. Перепрошую за тон.

Повітря в кабінеті тепле, пахне кавою і його парфумом, сухими цитрусами та деревиною. Серце робить зайвий удар. Я підходжу ближче.
— Давайте пошукаємо разом. Як називались файли?
— "FinalCUT", — коротко киває. — Віка тут щось дивилась у мене на компʼютері, бо її компʼютер завис… 

Він підсуває ноут. Ми сідаємо поруч. Наші плечі майже торкаються, лікті раз у раз чіпляються, мені перехоплює подих від його близькості. Я нахиляюся до екрана; він теж. Тепло від його руки проходить крізь тонку тканину блузи, і від цього в животі ніби  прокочується хвиля чогось невідомого. Я стараюсь дихати рівніше, зосередитись на роботі.

— Секунду… — шепочу. — Ось… Вона його викинула в корзину, — витягаю файл з корзини на робочий стіл.
Він завмирає поряд, дивиться в те саме місце екрана, що і я, так близько, що відчуваю його повільний видих десь в районі моєї шиї.
— О, добре, — голос уже рівний. — Дуже добре. Чому я не здогадався поглянути туди… Треба перевірити файл. 

Ми швидко звіряємо перші сторінки. Кінчик мого пальця випадково торкається його руки — дрібниця, але в грудях стискається навіть від цього. Я відсуваю руку на сантиметр, він — ні на мить не відриває погляду від тексту. Робить вигляд, що не помітив, чи для нього це дійсно зовсім нічого не значить?