9. Пляма на шиї

Телефон дзвонить тоді, коли я якраз допиваю каву. Номер невідомий.

— Алло?
— Добрий ранок, Настю. Це Марія з HR. Переглянули ваше тестове — все добре. Якщо ви вільні, хочемо запропонувати вам вийти на роботу. Встигнете сьогодні ближче до полудня? Підпишемо папери й стартуєте.

Я секунду мовчу — повітря застрягає в грудях, а потім розходиться теплом.

— Так, можу, — голос трохи хрипкий, але рівний. — Дякую.

— Супер. Тоді залишу перепустку на ресепшені. До зустрічі.

Кладу слухавку. Катя виглядає з кухні з тостом у руках.

— Хто дзвонив?
— Ейчар, — усміхаюся кутиком губ. — Вони взяли мене, виходжу сьогодні.

Катя без слів піднімає великий палець і притискається щокою до мого плеча. Я сміюся тихо — і відчуваю, як з плечей спадає камінь. Він тримає слово і не звʼязується зі мною, все буде добре.

Збираю свій ноут, приводжу себе в порядок, Катя ж вже побігла на пари.
Я маю впоратись сьогодні… Все буде добре…

***

Приймальня зустрічає мене порожечею. Я знімаю пальто, вдихаю — і в цю мить біля стійки виростає дівчина з ідеальними стрілками й голосом напівтону нижче, ніж треба.

— Ви новенька? — усміхається без тепла. — Мене звуть Віка. У нас просто: шеф любить каву відразу, як приходить. Капучино, без цукру. Зробиш і віднесеш йому, він якраз хотів тебе бачити.

«Шеф». Слово бринить у грудях, але я киваю.

— Звісно.

Кухонний куточок за перегородкою чистий і холодний. Я натискаю кнопку, спінюю молоко, намагаюся не думати про попередні наші зустрічі з Максимом. Кухоль теплий у долоні, я тримаю його обережно і кажу собі: «не облажайся в перші п’ять хвилин».

Розвертаюся до коридору — і саме тут Віка з’являється нізвідки, різко робить крок назустріч, краєм плеча врізається в мене. Кава сплескує через край і ляпає мені на білу блузу.

— Ой! — її «ой» солодке і задоволене. — Вибач, у нас тут так тісно. Тримай каву міцніше наступного разу, добре? І прибери. 

Пощастило, що тканина зробила каву не такою гарячою. Я вдихаю повільно, раху́ю до трьох, ставлю чашку на стільницю.

— Все нормально, — кажу рівно. — Я приберу.

Вона дивиться на пляму з задоволенням.

— Може, мені самій занести? Бо, ну… таке перше враження робити не варто, — кидає награно співчутливо-ніжно.

— Не треба, — відповідаю, вже йдучи до вбиральні. Холодна вода б’є по тканині, я промокаю серветками, вдихаю і видихаю, поки всередині перестає гудіти. Перевіряю в дзеркалі — слід майже непомітний.

Повертаюся. Віка вже на півоберта до стійки, мов нічого й не було.

— Може, все ж я віднесу? — питає солодко. 

— Я справлюся, — беру нову чашку і заварюю каву. Тримаю ще міцніше. — Дякую за турботу.

Вона зводить брову.

— Як знаєш. Просто у нас тут люблять ідеальність.

—Сподіваюсь, тут люблять і повагу, — кажу спокійно і йду повз неї. 

Йду коридором, спина тепла від уваги, але крок рівний. Пальці міцно тримають чашку. «Перший день — не про тебе, — кажу собі. — Про твою гідність». І я не дам їм зіпсувати це з першої спроби.

Стукаю і чую швидке «Заходьте».
Відчиняю двері й роблю два кроки всередину.

— Капучино, без цукру, — кажу. Ставлю чашку на підставку.

Він підводить очі, киває коротко:
— Дякую, Настю.

Я вже хочу відступити, коли помічаю — під коміром сорочки, на лінії шиї, ледь-ледь темніє плямка. Тонка, ледь помітна. Кров приливає до обличчя. Долоні стають гарячими.

Це міг залишити хто завгодно. Це могла бути я. Пару днів тому.
Думка  пролітає блискавкою  і я ковтаю повітря.

Він поводиться так, ніби нічого не сталося: бере чашку, робить ковток, перегортає сторінку в блокноті.

Може, це не я? Може, це зробив ще хтось?

Наші погляди на мить зустрічаються. Серце б’ється десь в горлі… Він спеціально ледь привідкрив цей слід?...

***

гортай далі, там продовження ------------>