5. Пляма на шиї

Сідаю навпроти, кладу папку з резюме. Він киває — спокійний, зібраний. Ні тіні «вчора». Серце в мене б’ється швидше, ніж треба. Думаю: пам’ятає чи ні? Якщо пам’ятає — грає ідеально.

— Доброго дня. Розкажіть коротко, що ви робили на минулій роботі?

 Голос той самий — теплий, але зараз діловий.

— Графіки, замовлення, кур’єри, рахунки, звіти, порядок в офісі. Допомагала команді з дрібними задачами.

Я тримаю спину прямо й не дозволяю собі шукати в ньому «того» чоловіка з ночі. Тут він — керівник.

— Чим пишаєтесь?
— Зменшила витрати на доставку приблизно на п’яту частину: об’єднала замовлення, змінила постачальника, навела лад у графіках.

Киває коротко. Жодного зайвого погляду. Мені одночасно легше й ні: ніби нашої ночі не існувало. Може, так і краще.

— Чому пішли?
— Не зійшлися в цінностях. Я за повагу і результат. І проти домагань. 

Він робить помітку. Усередині в мене стискається: чи читає між рядків? Чи може, я сказала це занадто прямо? Я ж не про нього казала, а про боса…

Але його обличчя рівне.

— Готові іноді затримуватись?
— Так, якщо попереджають і це справді треба.

— Ваші очікування по зарплаті?
Називаю діапазон. Він киває — спокійно, без емоцій. Я відчуваю, як долоні поволі теплішають: я справляюсь.

— Тоді так: надішлю невелике завдання на сьогодні. Після буде коротка розмова з HR. Підходить?
— Так.

— Дякую, Настю. Гарного дня.

Я підводжуся. Він уже дивиться в екран. Жодного знаку, що знає мене поза цим столом… І це на краще…

***

Вдома одразу сідаю за стіл. Вмикаю ноут, відкриваю файл із завданням — і кілька секунд просто дивлюся на білі рядки, поки думки розбігаються в різні боки. «Зберися». Випрямляю спину, клацаю по клавішах. Пишу коротко, по суті, стираю зайве, знову пишу. 

— Тобі щось принести? — питає Катя.
— Чаю, будь ласка, — усміхаюся краєчком губ. 

Пробую не думати про нього. Не про вчора, не про погляд у коворкінгу. Кожного разу, як пам’ять підсовує кадр, я повертаюсь до екрана: ще одне речення, ще одна правка, перевірка на помилки. Вирівнюю рядки, ставлю крапку — відчуваю, як дихання вирівнюється разом із текстом.

Катя ставить чашку поруч, тепло під долонею заспокоює.
— Я пишаюсь тобою, — каже вона і тихо зачиняє двері.

Перечитую ще раз уголос. Звучить все чітко, без води. Додаю коротке «дякую» наприкінці листа. Прикріплюю файл. Натискаю  «Надіслати».

Видихаю довго. Закриваю ноут і обхоплюю чашку. У кухні пахне м’ятою, за вікном блякне небо. Я зробила, що могла. Тепер — просто дочекатися вечора і не дозволяти серцю бігти попереду подій.

…і все одно думки повертаються до нього. До того рівного тону, до спокійних очей, у яких не було ані крихти «я все памʼятаю». Я відчуваю вдячність, справжню. Він міг зробити мене вразливою одним рухом брови, одним натяком перед людьми. Не зробив. Поставив межі й дав мені право теж обрати мовчання. Це важливо.

На мить хочеться написати йому «дякую» — просто це одне слово. Я навіть відкриваю чернетку, друкую «Д…» і стираю. Ні. Нехай моє «дякую» буде в тому, як я тримаюся рівно, як роблю все акуратно, без жодних натяків. Я — кандидатка. Він — керівник. І в цій дистанції є дивний спокій, ніби хтось підставив плече й водночас залишив простір дихати…

***

Телефон дзвонить тоді, коли я якраз допиваю каву. Номер невідомий.

— Алло?
— Добрий ранок, Настю. Це Марія з HR. Переглянули ваше тестове — все добре. Якщо ви вільні, хочемо запропонувати вам вийти на роботу. Встигнете сьогодні ближче до полудня? Підпишемо папери й стартуєте.

Я секунду мовчу — повітря застрягає в грудях, а потім розходиться теплом.

— Так, можу, — голос трохи хрипкий, але рівний. — Дякую.

— Супер. Тоді залишу перепустку на ресепшені. До зустрічі.

Кладу слухавку. Катя виглядає з кухні з тостом у руках.

— Хто дзвонив?
— Ейчар, — усміхаюся кутиком губ. — Вони взяли мене, виходжу сьогодні.

Катя без слів піднімає великий палець і притискається щокою до мого плеча. Я сміюся тихо — і відчуваю, як з плечей спадає камінь. Він тримає слово і не звʼязується зі мною, все буде добре.

Збираю свій ноут, приводжу себе в порядок, Катя ж вже побігла на пари.
Я маю впоратись сьогодні… Все буде добре…

***

Приймальня зустрічає мене порожечею. Я знімаю пальто, вдихаю — і в цю мить біля стійки виростає дівчина з ідеальними стрілками й голосом напівтону нижче, ніж треба.

— Ви новенька? — усміхається без тепла. — Мене звуть Віка. У нас просто: шеф любить каву відразу, як приходить. Капучино, без цукру. Зробиш і віднесеш йому, він якраз хотів тебе бачити.

«Шеф». Слово бринить у грудях, але я киваю.

— Звісно.

Кухонний куточок за перегородкою чистий і холодний. Я натискаю кнопку, спінюю молоко, намагаюся не думати про попередні наші зустрічі з Максимом. Кухоль теплий у долоні, я тримаю його обережно і кажу собі: «не облажайся в перші п’ять хвилин».

Розвертаюся до коридору — і саме тут Віка з’являється нізвідки, різко робить крок назустріч, краєм плеча врізається в мене. Кава сплескує через край і ляпає мені на білу блузу.

— Ой! — її «ой» солодке і задоволене. — Вибач, у нас тут так тісно. Тримай каву міцніше наступного разу, добре? І прибери.