7. Зустріч поглядів

Сиджу на кухні, дивлюся у кахлі над плитою. Пара від чаю тремтить тонкою ниткою, пальці ковзають по теплому горнятку — то стискаю, то відпускаю. Всередині гуде, ніби в голові увімкнули витяжку на максимум.

— Про що думаєш? — Катя сідає навпроти, підпирає підборіддя долонею. Голос м’який, але уважний.

— Я не розповіла тобі дещо, — слова дряпають горло. Відчуваю, як щелепи зводить, змушую себе видихнути.
— Що саме?

— Він був у коворкінгу, — кажу і відчуваю, як хвиля жару піднімається до вух. — Побачив мене. І зробив вигляд, що не знає. Ввічливо, правильно… ніби ми чужі. А потім… запросив на співбесіду.

Катя завмирає на півусмішці, брови з’їжджаються, але вона мовчить, лиш очі стають серйознішими.

— Я не планувала подаватися саме до нього, — продовжую тихо, стискаючи чашку. — Я ж не знала... А виявилось що відправила саме йому. 

Серце б’ється в животі, лопатки тремтять. Сором і злість штовхаються в грудях — на нього, на себе, на обставини. У голові одночасно дві правди: я хочу нормальну роботу і я не хочу бути приводом для пліток. 

— Що мені робити? — питаю нарешті. Голос зривається на півтону. — Іти на цю співбесіду і робити вигляд, що нічого не було? Чи відкотити все й зникнути? Я боюся будь-якого «потім». Боюся, що він пам’ятає. І що не пам’ятає — теж боюся.

Катя простягає руку через стіл, торкається моїх пальців, притримує — щоб я хоч на секунду перестала тремтіти. Я ловлю її погляд і нарешті дихаю глибше. Плечі опускаються на місце, але всередині все ще хвилями. Я чекаю на її «давай по кроках», і в цю мить мені потрібно саме це — чіткі сходинки замість цього липкого «якось».

— Як він поводився в коворкінгу? — Катя нахиляється ближче. — Не відводь очей. Розкажи мені все.

— Спокійно, рівно, — відповідаю, тримаючи кружку обома руками. — Говорив так, ніби ми бачилися вперше. Тримав ділову усмішку, говорив стандартні фрази: «радий знайомству», «надішліть резюме». Погляд був короткий, ні за що не вчепишся. І перед тим, як піти робити фото, сказав: «Не зникайте». А я… все одно втекла.

— Він робив вигляд, що не знає тебе? — уточнює Катя.

— Так, — ковтаю. — Нуль натяків. Ніби вчорашньої ночі не було взагалі.

Катя мовчить мить, дивиться прямо, потім чітко каже:

— Раз він вирішив бути незнайомцем — ти теж маєш на це право. Якщо ти хочеш цю роботу, ти маєш просто піти, як кандидатка. Ти не зобов’язана піднімати «особисте» ні словом, ні бровою. Це межа. Він її поставив — тож і ти став.

Я відчуваю, як дихання вирівнюється.

— А якщо згадає? — питаю тихіше.

— Тоді встаєш і йдеш. Що ти втратиш? Але ти маєш право спробувати, якщо хочеш, — каже Катя і стискає мені пальці. — Вирішуй не зі страху, а саме з того, чого ти хочеш.

Я киваю. Усередині все тремтить, але з’являється опора:  я обираю роботу і прийду як кандидатка. Хоч одне зайве слово з його боку і я просто піду....

***

Збираюся швидко: збираю волосся в низький хвіст, одягаю просту блузу й темні штани, роблю мінімальний макіяж. Беру папку з резюме, блокнот, ручку. Двічі перевіряю пошту, вимикаю звук на телефоні. Дихаю глибоко, мої долоні вологі.

Нервуюся. Думаю, що він подумає про мене. Що я прийшла «після ночі» щось вимагати? Що я наївна? Безвідповідальна? Чи, навпаки, побачить у мені кандидатку, а не історію. Може, він узагалі не пам’ятає. Або пам’ятає занадто добре і зробить вигляд, що ні. Боюся обох варіантів.

Повторюю в голові факти й тримаюся за них: досвід, цифри, задачі. Я приходжу по роботу. Усе інше — за межами дверей.

В його двері стукаю двічі. 

А коли чую "заходьте", то відчиняю двері і бачу, що вн підводить очі від екрана.

Наші погляди зустрічаються.

Мені раптом бракує повітря; грудна клітина стискається, горло вмить пересихає.

Пальці судомно стискають папку. Я згадую, як дихати, розпрямляю плечі.

— Доброго дня, — видавлюю пошепки. —  Я прийшла на співбесіду... 

***

гортай далі, там продовження ------------>