6. Неповна втеча

Натовп розтікається по фойє, гуде кавою і тарілками. Я нахиляюся до Аліни:

— Я на хвилинку відійду, окей?

— Все нормально? — стишує голос.

— Так, просто треба до вбиральні, — киваю і вже відступаю.

Йду швидким кроком до гардеробу. Серце пульсує в шиї. Пальці самі знаходять номерок, куртка опиняється в руках. Я підхоплюю сумку, ковтаю клубок у горлі. На виході охоронець бажає гарного вечора — я киваю автоматично і штовхаю скляні двері.

Зовні прохолодно й тихо. Я спускаюся кількома сходинками, дістаю телефон. Відкриваю застосунок таксі. «Куди їдемо?» — вбиваю адресу. «До подачі авто 5 хвилин». Маленька машина повзе по мапі до мене. Я роблю кілька кроків уздовж фасаду, щоб зникнути з прямої видимості.

Екран спалахує повідомленнями, я їх не читаю. Дихає легше, коли є таймер: 4 хвилини. 3. Я уявляю, як Аліна озирається, шукає мене поглядом. «Потім поясню», — повторюю собі, наче мантру.

Фари таксі з’являються з-за рогу. Я махаю рукою, відчиняю дверцята, сідаю.

— Куди? — водій.

— Адреса в застосунку, — відповідаю і клацаю ременем.

Машина рушає. Я відкриваю чат з Аліною і друкую:

«Мені раптово стало зле, вибач. Поїхала додому. Не сердься, будь ласка».

Вона щось друкує, але я вже блокую мобільний. Кладу телефон екраном донизу на коліна. За вікном місто. Я тримаюся за ручку дверей і мовчу, поки будівля коворкінгу віддаляється в дзеркалі заднього виду.

Відчиняю двері — вдома тепло і тихо. Катя виглядає з кухні з ложкою в руці.

— Ти вже тут? Так рано? Як все пройшло? — сідає на стілець, дивиться уважно.

— Нормально, — знімаю куртку, ставлю сумку. — Втомилась. Голова гудить.

— Будеш чай? М’ята є, ромашка теж.

— Ромашку, будь ласка.

Катя наливає воду, ставить кружку переді мною.

— То коворкінг сподобався? Познайомилась з кимось? — не відпускає поглядом.

— Там було багато народу. Шумно. Програму подивилась, трохи послухала. Пішла раніше — розболілась голова, — кажу рівно…

***

У моїй кімнаті темно, але штори пропускають тонку смугу світла ліхтарів з вулиці. Лягаю на бік, накриваюся ковдрою. Слухаю, як у коридорі шурхотить Катя, як потріскує батарея. Заплющую очі, але заснути все одно не можу.

У голові смикаються шматки дня: програмка, шум зали, чужі голоси. «Не зникайте» — лунає його голос ніби прямо мені на вухо. Перевертаюся на інший бік. Дихаю повільно: чотири на вдих, шість на видих. А серце так і хоче вистрибнути з грудей.

Намагаюсь переключилися на просте: на резюме, на листи, на план на завтра. На оренду. Катю. Що приготувати зранку. Пальці нервово мацають край ковдри. Телефон миготить на тумбі — вимикаю екран, кладу його екраном донизу, щоб не тягнуло дивитись на нього.

Заплющую очі ще раз. Тиша ніби густішає, але сон не підходить. Лічу до ста. Повертаюсь. Подушка теплішає під щокою. Всередині так само гуде.

Спати довго не виходить, провалююсь у сон тільки під ранок…

***

Я зовсім невиспана, але треба вставати і шукати роботу далі. Але до того треба дещо перевірити… Одну здогадку, яка не давала мені спокою з моменту, як я побачила назву його компанії вчора. 

Заварюю каву, щоб трохи відтягнути цей момент, беру ноут.

Кладу на стіл візитівку, яку він дав учора. Дивлюся на пошту й назву — і всередині неприємно смикає: десь я це вже бачила. «Не перевіряй, пообідаєш — і за роботу», — вмовляю себе. Наливаю воду в чайник, ходжу кухнею туди-сюди. Але картка лежить перед очима, як кнопка «натисни». Серце стукає частіше, долоні вологі.

Сідаю. «Перевір — і заспокоїшся», — кажу собі вже твердіше. Вмикаю ноут, роблю глибокий вдих, відкриваю пошту. Курсор зависає на «Надіслані». «Може, дарма нервую?» Натискаю.

Прокручую — і завмираю. «Резюме — координаторка офісу (Настя)» на ту саму адресу. Час — учора, пізно ввечері. На екрані — мій охайний лист із прикріпленим PDF. Мене ніби стискає зсередини: вже відправила. Саме туди. Але може, вони не звернуть на той лист уваги?....

***

гортай далі, там продовження ------------>