5. Зустріч друга.

Секунда — і мене накриває паніка. Я вже підводжуся, тягну сумку зі свого місця.

— Стояти, — Аліна ловить мене за зап’ясток. — Куди це ти зібралась? Все тільки починається… Не нервуй, все буде добре…

Я ковтаю повітря і опускаюся назад. Ведуча виходить до мікрофона, зал стихає.

Я слухаю спікерів одного за одним, але половина думок усе одно блукає вчорашньою ніччю.

А коли ведуча оголошує наступного спікера, я опускаю очі в програмку і не піднімаю. Дивлюся на друковані літери, на тонку сіру лінію під його ім’ям. Розглядаю свої нігті. Рівняю край паперу. Голос з мікрофона ллється рівно, знайомим тембром, і по шкірі біжать мурахи, але я вперто не дивлюся на сцену.

Він говорить коротко, по суті, без пафосу. Зал сміється в потрібних місцях. Я фіксую тільки ритм його фраз і клацання пляшечки з водою. Мені здається, що серце б’ється гучніше за аплодисменти.

— Все, — шепоче Аліна, коли панель завершується і ведуча дякує. — П’ять хвилин — і нетворкінг.

— Я піду, — кажу, вже встаю. — Мені треба піти…

— Настю, та стій же! Що трапилось? — Аліна піднімається теж, стає попереду. 

Я роблю крок до бокового проходу — і саме в цей момент двері відчиняються ширше, зал «викупає» повітря, люди потоком виходять у фойє до кейтерингу. Хтось сміється, хтось тягне стільці, десь дзенькає посуд.

Ми з Аліною опиняємося на межі між рядом і фойє. Вона ще тримає мене за рукав.

— Пане Марченко, — лунає поруч жіночий голос, — дві хвилини до фотозони.

— Зараз, — відповідає він десь позаду.

Я стискаю ремінець сумки і роблю ще півкроку до виходу. І тоді він з’являється з-поміж людей — без мікрофона, з водою в руці. Погляд швидко ковзає залом, фіксує моє обличчя.

— Доброго дня, — він зупиняється прямо перед нами. 

Його очі на мить торкаються мене  і серце бʼється частіше. Я завмираю. Аліна вдихає, повертається до нього:

— Так, саме хотіла вас познайомити…

— Доброго дня, Аліно, радий знову бачити, — він зупиняється перед нами і дивиться на Аліну, а не на мене. 

— Я теж, — киває подруга й рухається півкроку ближче. — Хотіла вас познайомити, це моя подруга Настя…

Його погляд ковзає по мені. Потім на його обличчі з’являється універсальна ділова усмішка.

— Радий знайомству, — вимовляє він аж надто спокійно. Я не знаю, де подіти руки, і простягаю долоню. Наш дотик короткий, але я ніби відчуваю короткий розряд току, коли моя рука торкається його руки.

Значить, він вирішив вдати, що ми незнайомі? 

— Як вам панель? — він переводить погляд на Аліну, але краєм ока знов чіпляє мене. — Корисно чи забагато теорії?

— Предметно, — відповідає Аліна. — І, власне, Настя шукає позицію офіс-координаторки. Я хотіла…

— Зрозуміло, — киває він, а потім дивиться на мене прямо. Пауза настільки коротка, що її можна проігнорувати. — Настю, так?

Моє ім’я на його губах звучить так, ніби він пробує смак знайомого слова. У мене сушить горло. Серце б’ється в скронях. «Не дивись. Дихай».

— Так, — кажу я. І не додаю нічого, бо кожне зайве слово зараз може мене якось видати. Видно, він вирішив прикинутись, що ми незнайомі. Може, це і на краще. 

— Пане Марченко, — підбігає організаторка, —  Вас вже чекають на фотозоні.

— Так, зараз, — відповідає він і знов повертає голову до нас. — Настю, раз ви по рекомендації Аліни, можете прислати резюме, ми його швидко розглянемо і запросимо вас на співбесіду найближчим часом...

Погляд ковзає по мені ще раз — на півподиху, ніби він ось-ось щось скаже:

— Ви… — він ледь помітно нахиляє голову, але фраза обривається, бо натовп зрушує нас убік. — Після фото повернусь, — додає вже в русі. — Не зникайте…

***

гортай далі, там продовження ------------>