4. Ранок і вечірній коворкінг

Двері риплять, я тихо прослизую в коридор і вже знімаю черевики, коли з кухні визирає Катя — волосся зібране в пучок, в погляді сто запитань одразу.

— Ти? — шепоче вона й одразу додає голосніше: — Ти! Чому не спиш? Я думала, ти прийдеш вночі…

— Ну, прийшла ж, хай не вночі, — кажу й знімаю куртку. 

Ми заходимо на кухню. На плиті щось ледь булькає, здається, сестра варить яйця. 

— Де ти була? — вона сідає навпроти, підгортає ноги на стілець. 

Я відчуваю, як приливає жар до вух. Смішно і соромно водночас.

— Я була з чоловіком, — кажу повільно. 

— З ким? — очі в неї круглі. — Ти ж ніколи не… Тобто… Ти навіть побачення ненавидиш. Не уявляю тебе з якимось першим-ліпшим чоловіком… 

— Не ненавиджу я побачення, — пирхаю, але усміхаюся. — У мене просто на них не було часу… А сьогодні… так вийшло. Ми заговорились, випили, він запросив до себе, — кажу прямо. — Я доросла жінка, Катю, тут немає нічого такого.

— Добре. Тільки не роби вигляд, що нічого особливого не трапилось, — вона зводить брову. — Ти червона, як помідор. Він красунчик? Ви з ним…

— Катю, припини.., — червонію ще дужче. — Мені соромно.

— Це так несподівано…  — вона стишує голос. — Ти ж завжди була такою правильною…

— Знаю, що несподівано, — киваю. — Я сама не думала, що так трапиться. Просто мене вчора… Звільнили. 

— Ну і добре! — неочікувано каже сестра. — Мені не подобалась та твоя робота і особливо твій шеф! Ввечері сходимо кудись прогуляємось вдвох. Ви з ним обмінялись номерами?

— О господи, ні! І я не збираюсь з ним більше бачитись! Це була разова пригода і для нього і для мене…

***

Телефон дзвонить ближче до вечора. На екрані бачу, що дзвонить Аліна, моя давня подружка. Вона була в Америці останні два роки, але це її український номер.

— Алло?

— Настю, це я. Я в Україні на тиждень, а може і більше. Ти сьогодні вільна?

— В принципі, вільна. Шукаю роботу, сиджу над резюме.

— О, тоді супер. Якщо ти шукаєш роботу, маю для тебе один варіант. Коворкінг прямо сьогодні! Думала зустрітись з тобою до нього, але можемо піти разом на нього!

— Коли і де?

— Сьогодні о шостій на Арсенальній.

— Добре, домовились.

Пауза на півподиху.

— І ще, — додає Аліна. — Візьми роздруковане резюме. Вдягнись, як на співбесіду. Прийди вчасно. А деталі обговоримо на місці.

Коворкінг зустрічає теплом і гулом голосів. Скляні стіни блищать, бариста наливає всім еспресо. Я озираюся — і бачу, як Аліна махає мені з ресепшну, скидає рюкзак і летить назустріч.

— Ти жива! — сміється, обіймає міцно. — Дай гляну на тебе… Як ти?

— Все нормально, — посміхаюся у відповідь, не хочу грузити. — Ти сяєш. Як дорога?

— Як завжди: черги, чай у паперових стаканчиках і чужі погляди, — махає рукою. — Але я тут. І ти тут. Пішли займемо місця, а потім я все розкажу.

Ми отримуємо бейджі, по тканинній торбинці й сідаємо на дерев’яні подіуми в залі для подій. Легкі стільці, пледи в кошиках, перед сценою — екран зі шпалерами коворкінгу. Я кладу сумку з ноутбуком під сидіння, Аліна ховає телефон у маленьку сумочку.

Ми пару хвилин говоримо про всякі дрібниці, потім вона додає.

— Розумниця. Слухай: якщо ти справді шукаєш роботу…Послухай цих спікерів, це керівники декількох відділів різних великих фірм.

До нас підходить волонтер і простягає тонку програмку-«гармошку».

— Програма дня, — усміхається. — П’ять спікерів, дискусія і нетворкінг.

Я розкладаю листок на колінах. Білий фон, чорний гротеск, під фото короткі підписи: «Операції», «Розвиток», «Інвестиції», «Маркетинг», «HR». Фото йдуть у ряд: жінка з короткою чорною стрижкою; чоловік у светрі з V-вирізом; ще один чоловік, що усміхається в усі тридцять два, у світло-сірому костюмі… Я переводжу погляд — і ніби втикаюся в крижану воду.

Обличчя з третього фото дивиться прямо на мене… І я його впізнаю.

***

гортай далі, там продовження ------------>