3.  Ранок не вдома

Прокидаюся від тиші. Вона так тисне, що чути власний пульс у вухах. Штори пропускають вузькі смуги ранкового світла, і вони ріжуть кімнату на теплі прямокутники. Я лежу на боці, зіщулена, і секунд п’ять не можу згадати, де я, чому так м’яко під щокою, і чому я відчуваю приємний аромат чоловічого одеколону.

Потім бачу його руку — розслаблену, важку, перекинуту через край ковдри. І спогади накочують однією хвилею: вчорашній офіс, розмова, лід усередині… його теплі поцілунки в коридорі, потім на ліжку. Я вдихаю — і в тому вдиху є сором, страх, але і щось приємне одночасно.

«Що я наробила?» — проминає першою думкою.

Катя. Ранок. Робота, якої більше нема. Квартира, за яку завтра треба платити більше. Я — в чужому ліжку… Ми ж одне одного зовсім не знаємо…

Я обережно вислизаю з-під ковдри. Мій одяг розкиданий по кімнаті: светр на спинці стільця, джинси трохи зсуваються з підлокітника, білизна…

Я одразу червонію і починаю підбирати речі: тихо, але швидко. Руки тремтять від розуміння того, що я накоїла.

Він щось нерозбірливо бурмоче уві сні і перевертається на інший бік. Я завмираю. Серце стукає раз, другий, третій — і стає на місце. Він спить. Груди піднімаються рівно, і мені на секунду хочеться лягти назад — просто лягти і глянути, що буде далі. Але я замружую очі й змушую себе дозбирати речі: кофта, штани, білизна. Швидко вдягаю все. Волосся стягую в тугий хвіст і біжу до дверей.

Поруч біля входу стоїть моя картонна коробка з чашкою й зарядкою, їх я забираю.

«Це була дурниця», — кажу я собі. 

Але мені просто дуже хотілось тепла. 

Ці дві фрази ніяк не складаються разом, але обидві є правдою.

Я кладу на комод коротку записку: «Пробач, що так втікаю, але це був перший і останній раз, не шукай мене і не виходь на звʼязок, я все одно не відповім».

Двері прикриваю дуже тихо. Коридор зустрічає мене м’яким світлом і запахом свіжої деревини. Ліфт приїжджає майже одразу; я обхоплюю коробку двома руками — і тільки в дзеркалі бачу, як у мене дрижать плечі. 

«Не зараз», — шепочу. — «Потім».

На виході охоронець підводить очі, киває, ніби ми знайомі багато років. Я у відповідь теж киваю — і йду швидше, перш ніж встигаю соромитися свого віддзеркалення у скляних дверях.

Надворі одразу відчуваю свіже й різке повітря. Місто ще не прокинулось повністю: двірник палить під стіною, з під’їзду навпроти хтось обережно виносить дитячу коляску. 

Я швидко йду на зупинку.

Я не озираюся. Бо так, я боюся передумати, дуже сильно боюся. Я не маю передумати. І тим паче не хочу, щоб він сам прогнав мене, сказавши, що вже отримав все, що хоче.

. Кроки відбиваються від тротуару рівно, як метроном. Усередині мене вже ще вирують сором, полегшення, страх, тиха вдячність. Це була дурниця… Чи це був порятунок?. Я не знаю, яка з цих двох правд переможе згодом. Але знаю точно: сьогодні я маю дістатися додому, зварити Каті каву, сказати їй, що все під контролем — і сісти переписувати резюме.

І ще знаю: якщо колись почую той самий низький тембр у натовпі, серце відгукнеться. Навіть якщо ми так і залишимось одне одному незнайомцями.

***

гортай далі, там продовження ------------>