2. Не додому

Ми сідаємо в машину, і тепло з салону розслабляє мене. Я впираюся спиною в сидіння, відчуваю, як плечі повільно опускаються і розслабляються. Він їде тихо: плавні повороти, жодної музики, тільки шурхіт дощу по склу і рівний звук двигуна.

Місто за вікном пропливає клаптями — аптека, порожня зупинка, якийсь перехожий з собакою. Я думаю про Катю: як вона лишає мені записки з сердечками на холодильнику, як любить ранки з вареними яйцями й дешевим сиром. Думаю про те, як скажу їй завтра про роботу — і як зроблю голос твердим, щоб вона не відчуває, що в мені щось тріскається. Усередині водночас порожньо і дивно тихо, наче мене повільно кладуть у теплу воду.

Він не розпитує. Не «що сталося?», не «хто винен?». Просто є поруч, залишаючи мені шматок тиші, в якій можна дихати. Я стискаю кулак у кишені і раптом відчуваю, що відпускаю — ніби пальці самі розуміють: зараз я не впаду.

Коли ми під’їжджаємо до мого двору, він зупиняється. Ліхтар кидає на салон м’яку жовту пляму, і я вперше за день не відчуваю потреби тримати підборіддя високо. Я вже беруся за ручку дверей, та він легенько повертає голову й питає так само спокійно, як питав, куди звертати:

— Може, поїдемо до мене? Ви трохи відтанете. Ні до чого вас не зобов’язує. Просто… не хочу сьогодні повертатися у свою тиху кухню.

Я дивлюся на свій під’їзд — темний, з вічно холодними сходами й шелестом старих листівок під дверима. Відчуття, що мене там чекає порожнеча, раптом стає занадто гучним. Усередині прокочується хвиля: страх, полегшення, сором, бажання хоч на годину не бути сильною. Я розумію, що хочу обрати щось просте: чай, Максима, може навіть щось більше, ніж чай.

— Так, — кажу я. Голос виходить тихим, але впевненим. — Поїхали.

Він киває і плавно виводить машину з узбіччя. Я притискаю коробку колінами, кладу долоню на коліна — і дозволяю собі вперше за довгий день просто сидіти в теплі, де від мене ніхто нічого не вимагає. Машина повертає від мого дому в інший бік, і мені здається, що разом із цим поворотом у мені теж щось змінює напрямок…

Ми вийшли з машини, і прохолода торкнулася щиколоток. Він зачинив дверцята, обійшов авто й легенько торкнувся моєї долоні — не впевнено, а так, ніби питав. Я відповіла тим самим: переплела пальці.

Потім був ліфт. А потім квартира. Ми зайшли, двері м’яко клацнули за спиною, і тиша стала густішою. Він зняв із мене пальто, повісив на гачок, обережно торкнувся пальцями щоки і подивився запитально. Я кивнула. Він нахилився ближче, і перший поцілунок розчинився у повільному подиху; другий був впевненішим — я відчула, як його долоня лягає мені на талію, а великий палець робить коротку дугу по тканині светра.

Я відповідала — брала його руками руками за комір, запускала долоні у волосся, він притягнув мене ближче. Його поцілунки були все частішими, ми плавно рухались вглиб квартири і цілував: у губи, у кутик усмішки, в підборіддя; він на мить торкнувся скроні, ніби заспокоював той втомлений пульс під шкірою, і повернувся до рота. Від кожного дотику з мене спадало по шару напруги: офіс, розмова, підписаний наказ — усе відступало і забувалося.

Він трохи відступив, подивився мені в очі, знову запитав без слів. Я прошепотіла «так», і він знову поцілував — глибше, тепліше. Спина зустріла стіну, та я не злякалась: його рука була між мною й холодним гіпсом, друга гладила мою талію. Я притислася, відчула, як у нього під долонею ритмічно й швидко б’ється серце. Він ковзнув губами нижче — по лінії щелепи, на шию. На мить зупинився, шумно видихнув і повернувся назад до губ.

Його пальці переплелися з моїми, ми на мить завмерли, і я раптом відчула смішне бажання засміятися й заплакати одночасно. Усе було дуже просто: подихи, тепло долонь, м’який дотик до тіла там, де не болить. «Я з тобою», — сказали його губи на моїх, і я відповіла без слів, притискаючи його ближче, віддаючи свою втому в ці поцілунки — поки в голові залишилися тільки ми і спальня, до якої ми щойно зайшли…

***

гортай далі, там продовження ------------>