1. Кінець і початок. Відпустити себе на одну ніч?

Останній місяць, після того, як я застала свого коханого, з яким ми збирались одружитись, верхи на своїй подрузі, я весь вільний час проводила на роботі, намагаючись таким чином про все забути. Я думала, так мені стане хоч трохи легше, але поки що прогресу нема. Мені боляче кожного разу, коли їхні фото вигулькують в стрічці. Я жалюгідна, навіть заблокувати його не змогла… 

Курсор мерехтить, ніби знущається, я вже майже нічого не розумію в цьому дурному звіті. На годиннику майже десята. 

Мій бос явно користувався тим, що я так пішла в роботу. Треба хоч прибавку попросити. Взагалі в таких умовах жахливо працювати… 

Телефон блимає повідомленням від Каті: 

«Ти скоро? Завтра в мене перша пара о восьмій. Приготую сніданок і залишу на плиті, поспи хоч трохи.».

 Я ставлю сердечко і видихаю. Не можу звільнитися. Не зараз. Не коли орендодавець уже написав про підвищення оренди з наступного місяця. Не коли сестра тільки на першому курсі і так гарно вчиться… Я не можу змусити і її піти працювати, хай отримає освіту. Я ж отримала… Батьки дуже любили нас, і якби не та автокатастрофа… 

Ні, краще не думати про це.

Звіт майже готовий. Я кладу поруч папину ручку: фірмова, але авжеж не паркер. Та вона дорога мені, як памʼять про нього. А ще вона дає мені відчуття, що я все роблю правильно, як зробили б батьки.

Я ще раз проговорюю в голові: «Пане Вікторе, прошу підвищення на пʼятнадцять-двадцять відсотків. Я часто працюю понаднормово, беру на себе комунікації з постачальниками, і…» І що? І в мене немає запасу на непередбачуване. На ліки, якщо хтось із нас захворіє, на який-неякий одяг. На підручники для сестри. На підвищення оренди. 

Світло в кабінеті керівника ще горить — за матовим склом видно тінь, що рухається. Він же ніби добрий до мене… Он сьогодні знову кавою пригощав, сказав, що я молодець. Все має вийти. Я стукаю й заходжу з ноутбуком і роздруківками. 

— Настю, — підводить очі Віктор Сергійович. Як завжди, без «пані», просто "Настя". Може, я викликаю в нього якісь батьківські почуття? В нього з дружиною дітей нема, але могла б бути донька може трохи молодша за мене, бо йому вже за сорок. — Ну що там із звітом?

— Ось консолідований за тиждень, я відправила і в бухгалтерію. І… я хотіла б обговорити зарплату.

Він киває на стілець. Розкладую папери, показую, як оптимізувала витрати на кур’єрів, як розрулила конфлікт двох підрядників. Говорю рівно, коротко. Не трясуся, не виправдовуюся. А потім додаю:

— Я прошу про підвищення зарплатні на п’ятнадцять відсотків, — закінчую. — Я беру додаткові задачі, лишаюся після шостої, от навіть наприклад сьогодні, ви самі це бачите.

Він посміхається, піднімаючи брову.

— Бачу, — каже. — Ти молодець. Мені подобається твоя віддача. Компанії зараз складно, ти ж розумієш. Ринки… все це. Але… — він підсуває до мене свою руку, торкається пальцями моїх пальців. — Ми ж можемо поговорити десь в іншій атмосфері, більш приємній. Наприклад, поїдемо до якогось готелю з рестораном, поїмо пасту, вип’ємо вина. Подумаємо, як вирішити питання твоєї мотивації.

В горлі стає сухо. Я забираю долоню зі столу.

— Певно, ви жартуєте, — кажу я. — Може, перевіряєте мене? — нервово сміюсь. — Я хочу залишитися тут саме через роботу. Я не змішую особисте й професійне.

— Даремно, — він не перестає посміхатись. — У житті все взаємопов’язано. Ти гарна дівчина, зі смаком, з головою. Було б дивно робити вигляд, що ми не помічаємо очевидного. Я можу багато чого для тебе зробити.

— Підвищення за результат, — повторюю я. — Мені цього достатньо.

Пауза тягнеться довше, ніж треба, і я відчуваю, як у мене починає боліти в скронях. Він клацає кришкою ручки — не моєї, важкої металевої — і відхиляється у кріслі.

— Знаєш, Настю, у нас зараз новий цикл, — каже нарешті. — І я маю бути чесним: ми переглядаємо команду. Мені потрібні люди, які готові… вкладатися. Гнучко. Без зайвого драматизму. А в нас тут виходить якесь «мені дайте», «мені підніміть». А що взамін? 

— Я виконую роботу, — кажу спокійно. — В тому числі після робочого часу. Ви самі просите лишатися.

— Я бачу, що ми не зійшлися в очікуваннях, — у його голосі зникає будь-яка теплота, тепер він холодний, як метал. — Напиши заяву за власним. Завтра зранку занесеш у відділ кадрів. Без скандалів, добре?

Серце болісно стискається, бо я щойно втратила єдиний заробіток, який мала, але якимось чином мій голос залишається рівним:

— Я не писатиму «за власним», — кажу я. — Якщо ви вирішили звільнити мене — зробіть це офіційно. Я виконала все, що було потрібно, і навіть більше.

— Офіційно, так офіційно, — знизує плечима. — На жаль, ми змушені розпрощатися у зв’язку з невідповідністю посаді. Наказ підпишу зараз. Доступ до пошти відключать сьогодні. Завтра забереш трудову.

Я на мить думаю про сестру: як вона говорила мені вранці про лаби з вищої математики, як зраділа, коли ми переїхали в орендовану квартиру з гуртожитку. Як вона повірила, що в нас виходить. Що в мене виходить справлятися, і що вона може вчитися… 

— Добре, — кажу я. — Передам справи. Мої ключі від серверної в шухляді столу, код від месенджера у файлі в спільній папці.