7.2

- Гадаю, нам краще перейти в іншу кімнату, - втрутився Денис із посмішкою, у якій відчувався сум, - інакше ваші сльози заллють наш чудовий артикварний стіл.

Ми вийшли з їдальні всі разом, Денис посеред двох красунь - зовні й за характером абсолютно різних, але нерозривно пов'язаних узами родинного кохання.

Сівши в розкішне кольору шампанського оксамитове крісло. я притихла. Я чудово розуміла, що чим більше відтягувала неприємну для мене розмову, тим важче мені буде почати її. Денис клопотав біля Емми, влаштовуючи її зручніше на кушетці. Потім він налив нам соку і сів поруч із дружиною, взявши її за руку, наче фізичний контакт із нею був неодмінною умовою його гарного самопочуття.

Я раптом відчула укол заздрості. Яка мама щаслива! У неї є все, про що її донька тільки могла б мріяти, - кохання гідної, хорошої людини...

- А яка в тебе ще новина? - несподівано запитала я, нескінченно відтягуючи момент свого зізнання... - Ти ж казала, що в тебе дві новини, хіба ні? - На свій великий подив. я побачила, як фарба збентеження залила обличчя матері та вітчима.

Вони перезирнулися, ніби мовчки радячись один з одним, - я дивилася на них із почуттям неясної тривоги.

- Я не знаю, як ти до цього поставишся, Марто, - сказала Емма, готуючи до чогось доньку. Я напружено випрямилася в кріслі... Я... тобто ми - Денис і я... - Бідолашна Емма ніяк не могла до пуття висловитися, фарба дедалі більше заливала її щоки... - Тож ось... у нас буде дитина! - швидко випалила вона нарешті. - Звісно, у моєму віці це не зовсім звичайна річ. Але... так уже сталося, і ми...

Виявилося, що, раз почавши говорити, Емма вже не могла зупинитися; і поки що вона невпевнено розповідала про свої плани, я слухала її зі здивуванням, відчайдушно намагаючись поставитися до цієї звістки спокійно.

Я з жахом відчула, що ось-ось істерично розсміюся. Голова в мене гуділа, і я могла тільки сидіти й дивитися на Дениса й матір в цілковитому подиві. Я відчувала, що кров відлила від мого обличчя, я відчувала також, що якщо негайно не поставлю кудись келих, то його тендітна ніжка розламається в мене в руках.

Я відвела погляд від матері і з особливою обережністю поставила келих біля себе, весь час відчуваючи на собі пильний погляд Дениса. Звістка Емми подіяла на мене, як грім серед ясного неба.

- Ти ж не будеш заперечувати. Марто? - почула я голос матері і зрозуміла, що настав час узяти себе в руки.

- Та що ти, мамо, як же я можу заперечувати! - вигукнула я, і голос мій звучав цілком переконливо, бо я говорила правду. Я справді вважала, що те, чого вони очікували, було справжнім подарунком долі.

- Я страшенно рада за вас! Я не знаю, що може бути краще - адже в тебе і Дениса буде своя дитина!

- Але мені вже тридцять вісім років, - сумно сказала Емма, - Чесно кажучи, я почуваюся жахливо нерозумно.

Я заморгала, крадькома глянувши на Дениса, який спостерігав за мною з якоюсь настороженістю, як ніби в душі сердився на мене за щось. Що в нього на думці? - подумала я. Чому він так дивно дивиться? Емма нервово розмахувала вільною рукою, і моя увага була знову прикута до матері. Чим би не був стурбований Денис, вирішила я, він може зачекати. Емма - ось хто був збуджений до межі.

- Хіба ви... не хочете дитину? - запитала збита з пантелику я.

- Звичайно, ми хочемо дитину! - різко відповів Денис, і затаєний гнів, який я вгадувала в його очах, прорвався назовні в його голосі. Щоправда, він тут же постарався стримати себе. - Невже ти не розумієш, що твоя мати зараз у такому стані, коли жінки особливо легко ранимі?

Я спробувала зібратися з думками, уривки яких гарячково крутилися в моїй голові, Крім того, мені  потрібно було придушити в собі бажання бачити у всій цій історії іронію долі.

- Коли дитина має народитися?

- У жовтні...

О, господи!

Я була так приголомшена цією звісткою, що в мене затьмарилося в очах і сором'язливу усмішку матері я побачила ніби здалеку, на відстані.

- П'ятого жовтня, можливо, трохи раніше або трохи пізніше - знаєш, як це буває.

Так, я прекрасно знала, як це буває! Так, значить, у мене з'явиться молодший брат або сестра, і своя власна дитина - і все це станеться за якісь кілька днів!

- Так ось... - я піднялася зі свого місця, сіла навпочіпки перед мамою і Денисомі, тремтячи від сильного хвилювання, взяла руку кожного з них і міцно стиснула... - Я думаю, що все це чудово! - вимовила я. -Я вас вітаю! - Але головне, що вона хотіла сказати, було відображено в моїй нескінченно ніжній усмішці.

А сама ти. Марто, іди до біса! - сказала я собі. І Макс Литвин може котитися до біса!

Коли ввечері, піднявшись до своєї спальні, я нарешті залишилася наодинці з самою собою, я відчула найжорстокіший душевний розлад. З того самого моменту, як мати сказала мені, що в неї буде дитина. Я зрозуміла, що не зможу приголомшити її ще й своєю звісткою - це було б занадто жорстоко! Коли перше потрясіння вляглося і я помітила, як нервувала і як невпевнена в собі була Емма, я вирішила забути на деякий час свої проблеми і постаратися переконати мати і Дениса, що їм обов'язково потрібно залишити дитину.

Денис був спокійний, але трохи більш стриманий, ніж зазвичай. Я була впевнена, що він відчув щось не те в моєму ставленні до цієї історії, напевно його зачепила і спантеличила моя перша реакція на слова матері. Денис обожнював Емму, але водночас він був людиною гордою і педантично ставився до думки інших людей про його нову роль чоловіка. І особливо небайдужою для нього була моя думка. Якщо він і потребував чийогось благословення, то воно потрібне йому насамперед від мене - він прекрасно знав, як близькі мати й донька.

Ну й плутанина, однак! Я приїхала сюди, щоб зізнатися у всьому матері, зібратися з силами для майбутньої зустрічі з Максом. Але нічого з цього не вийшло - хвилювань тільки додалося, голова від них була як казан.

Просто смішно, зітхнула я, лежачи в ліжку на спині і втупившись у темну стелю. Господи, ну не одне, так інше. Я сумно посміхнулася. Більш безглуздої ситуації не придумаєш. Як у мильній опері або дешевому жалісливому романі! - усміхнулася я.