5.3

Іван не став далі питати. Він і так усе зрозумів з моєї реакції. І я зрозуміла, що він зрозумів. Він не знав, що сказати. Але поведінкою Макса був обурений. І йому певно було страшенно шкода.

- Ти йому дуже подобаєшся, Марто, - сказав він нарешті. - Я це точно знаю.

- Ні. -я  відмовлялася вірити йому. 

 - Ось я і здогадався... Ти сказала Максу?

- Ні. - я ще сильніше поїжилася.

- А тобі не здається, що це необхідно зробити?

Я заперечно мотнула головою, струснувши довгим, до пояса, волоссям.

- Він.. він не любить мене, Іване. - І до слів цих нічого було додати, у них зосередилося все: біль і приниження, страх і сердечна туга.

Іван в роздумах покусував губи.

- Ти йому дуже подобаєшся, Марто, - сказав він нарешті знову. - Я це точно знаю.

- Ні, - я  відмовлялася вірити йому. - Якщо він дізнається, він вважатиме себе зобов'язаним одружитися зі мною, - тихо сказала я здавленим голосом, так що Іван насилу розібрав деякі слова. - А я не можу допустити, щоб це сталося. Він мене тоді зненавидить, люто зненавидить.

- А ти, звісно, кохаєш його?

- Так. - мене заколотило великим тремтінням. Іван відвернувся і став дивитися в підлогу. Усе це йому дуже не подобалося. Напевно йому не подобалася роль свідка.

- Треба сказати Максу, - промовив чоловік похмуро, - він має право знати.

- Я теж так думаю, - погодилася я втомлено, все ще дивлячись у вікно. - Але його це розлютить - хоча так мені й треба. Я сама в усьому винна.

Я  безпорадно змахнула руками. 

- Що я можу із собою вдіяти - ну не можу змусити себе регулярно приймати таблетки! Я сама в усьому винна, мені й розплачуватися... Я розповім йому, - сказала я в розпачі, - коли остаточно вирішу, як мені бути, спершу мені треба взяти себе в руки.

- А твої батьки знають? Адже вони допоможуть тобі?

Я трохи подумала, слабка посмішка з'явилася на моєму блідому обличчі.

- Я впевнена, що допоможуть - якщо я скажу їм. Але вони тільки недавно одружилися і насолоджуються життям у своєму затишному гніздечку. Мені шкода їх, не хочеться звалювати на них свої проблеми.

Іван знав моїх батьків - у них було багато спільних знайомих. У свій час він навіть досить близько спілкувався з вітчимом. Одного разу той вирішив познайомити Емі та мене з усіма своїми друзями - і на превеликий подив і потіху, він познайомив мене з її власним начальником!

- Вони настільки зараз захоплені одне одним, що псувати їм настрій у такий час було б злочином.

Іван мовчазно погодився.

- То що ж ти будеш робити? 

Я глибоко зітхнула і повернулася до столу, ставши навпроти Івана.

- Із собою я кінчати не стану, - сказала я, намагаючись надати своєму голосу легкості. - І позбуватися дитини теж не буду. У мене є власна квартира, і ще деякий час я зможу працювати. Я пошукаю роботу через агентства...

- Тут я можу тобі допомогти, - перебив її Іван. - Мій товариш підшукує дівчину, яка могла б на якийсь, доволі тривалий, час замінити його секретарку, поки та побуде з родиною в Канаді. Йому потрібно, щоб нова секретарка була знайома з комп'ютерами. У нього бюро з продажу електроніки, і справи йдуть чудово. Я думаю, ти для нього будеш знахідкою. Його секретарка хоче виїхати надовго, на кілька місяців, але вона не поїде, якщо не буде впевнена, що за нею збережеться місце. Вона мати-одиначка... - Він зніяковіло замовк, коли зрозумів, що припустився нетактовності.

Я доторкнулася до його рукава, ніби даючи зрозуміти, що це не мало жодного значення. Як не дивно, мене абсолютно не хвилювала громадська думка. Мене хвилював тільки суто практичний бік справи. І звісно, Макс...

- Якщо хочеш, я поговорю з Борисом. - Іван вважав за краще відразу брати бика за роги. - Мені здається, його секретарка хотіла б побути в Канаді до вересня.

- Чудово, просто чудово, - сказала я. - Коли вона збирається їхати?

- Наступного місяця, якщо вони знайдуть надійну заміну. Розумієш, йому потрібна людина, на яку можна було б покластися. У нього в конторі всього-то - він сам, секретарка і кілька агентів.

- Якби тільки я йому підійшла, у мене такий тягар би з плечей звалився! - сказала я, а потім запитала, знову похмурішавши: - То ви не будете говорити Максу?

- Знаєш, Марто, мені ця історія зовсім не подобається, - сказав він прямо. - Зовсім не подобається. Але нехай буде по-твоєму.

У мене вирвалося зітхання полегшення.

- Побачите, так буде краще, - запевнила я. - Ненавиджу жалісливі прощання. У підсумку Макс буде нам вдячний.

Іван встав і пройшовся кімнатою. Коли він заговорив, у голосі його звучало приховане занепокоєння:

- Я думаю, ти не цілком права щодо Макса. Не впевнений, що він готовий розлучитися з тобою. - Він важко зітхнув і уважно подивився на мене: - Я б порадив тобі ще раз добряче все обміркувати і сказати про все Максу, поки не пізно. Не треба так одразу кидатися в невідомість. І з Максом усе може повернутися зовсім не так, як ти очікуєш. Він...

- У нього інша жінка, - сказала я спокійно, збентеживши Івана. - Він має зрозуміти: я не можу шантажувати його своїм становищем. Він ніколи мені цього не пробачить, та я й сама собі цього не пробачила б.

- Ідіот! - вирвалося в Івана. Видно було, що йому захотілося когось ударити - напевно, Макса. - Невже він такий сліпий, що не бачить, що випускає з рук. Ти занадто хороша для нього, Марто! Занадто хороша!

- Дякую, Іване, - я поцілувала його в розпалену щоку. - Ви так підтримали мене!

- Марто!

- Ні. - я сумно похитала головою. - Зрозумій, я права. І не вмовляй мене більше.