Розділ 4 Марта

Хтось безперервно дзвонив у двері. Розбуджена знайомим і дуже неприємним у ту хвилину звуком, я ледве приходила до тями після важкого сну. Намацавши вимикач нічної лампи, я запалила світло, яке здалося мені занадто різким, і почала вдивлятися в годинник. Було всього десять. Мене здивувало, що я могла так швидко заснути. Напевно, відразу провалилася в сон, щойно голова торкнулася подушки, вирішила я.

Різкий дзвінок не давав спокою, підганяв мене - я схопилася з ліжка і накинула халат. Я не уявляла, хто б це міг бути, одне було ясно: цей хтось дуже наполегливий. Поморщившись, я побігла назустріч настирливому звуку. Все ще не зовсім прокинувшись, я відчинила двері, наскільки дозволяв ланцюжок, і подивилася перед собою.

Перед мною, притулившись до одвірка дверей, стояв Макс. Руки його були засунуті в кишені чорного вечірнього костюма. Краватка-метелик з'їхала набік, а сорочка нагорі розстебнулася, відкриваючи смагляву, міцну шию. Обличчя його було похмурим. Кілька хвилин дивилися ми один на одного в повному мовчанні. Потім, усе ще не кажучи ні слова, я прикрила двері, щоб зняти ланцюжок, і трохи відступила назад, впускаючи Макса. Цього разу я не піднімала на нього очей.

Він повільно увійшов, трохи сутулячись, і, м'яко відсторонивши мене, тихо зачинив за собою двері.

- Я спала. - я невпевнено провела рукою по сплутаному волоссю.

Мовчання.

Я судомно сковтнула, щоб позбутися якоїсь неприємної грудки в горлі. У мене все трохи пливло перед очима, які, як я з жахом відчувала, були червоними й опухлими. Загалом, я почувалася геть розбитою, і це аж ніяк не додавало мені упевненості. У всякому разі, у мене не було сил порозумітися з розгніваним Максом.

Він же, як завжди, мав чудовий вигляд: його тверде, красиве обличчя, як на зло, здавалося мені надзвичайно привабливим. Серце тужливо стиснулося. Невже він завжди буде так діяти на неї? - подумала я. Дивлячись на нього, я постійно відчувала п'янке збудження, але часто це почуття затьмарювалося свідомістю своєї неповноцінності.

- Що з тобою. Марто? - запитав він тихо, порушивши нарешті тривале, тяжке для нас обох мовчання.

Я підняла на нього сумний погляд - він теж уважно дивився на мене з-під довгих чорних вій. Здається, я помилилася - він зовсім не сердиться. Він справді схвильований, але від цього я чомусь відчула ще більшу пригніченість. Мені нічого було відповісти йому, і я знову низько опустила голову, щоб уникнути його погляду.

- Ти що така бліда, засмучена? - запитав він лагідно, не дочекавшись відповіді на своє перше запитання, - Сьогодні вранці, коли я йшов звідси, ти була якась дивна, і на роботі теж... дуже тиха.

Потім, слідом за моїм мовчанням, він зі зітханням додав:

- Знаю, я свиня, егоїст, яких світ не бачив, але не такий уже я й поганий, щоб не розуміти, що з тобою щось сталось. Що Марто? 

Від слабкості я затремтіла і мало не розревілася. У його словах було стільки ласки й турботи, що мені захотілося кинутися до нього на груди, оповити руками його шию, розрадитися в його обіймах, - зняти тягар із душі, прийняти його допомогу й підтримку... мені так хотілося, щоб він любив мене!

В очах  стояли сльози, і я була безмежно рада, що могла сховати обличчя за довгим волоссям. Слава богу, у невеликому коридорі було темно - його освітлювала тільки вузька смужка світла з-за дверей у спальню.

- Це я винен? - запитав Макс хрипло. - Я чимось образив тебе? Сказав чи зробив щось не те? Марто, що з тобою? - Зараз у його голосі чулося нетерпіння. Він не зробив жодного руху назустріч, не став торкатися мене. Він просто стояв за два кроки, дивився на мою  опущену голову і чекав, що я нарешті поясню, що відбувається.

Усередині в мене все ходуном ходило. Я боялася, що не витримає і видасть себе, що Макс помітить, як мене трусить. Він прийшов так раптово - я не встигла психологічно підготуватися, зібратися, але зараз мені потрібно зробити це будь-що-будь. Я глибоко зітхнула - потім підняла на нього очі, цього разу більш упевнено.

- Просто я дуже втомилася. Макс, - відповіла я тихо. - Ти тут ні до чого, абсолютно ні до чого.

Власний голос здався мені  чужим і дивним: можливо, я померла? Та ні, мертвим не буває так боляче, як мені зараз. Мертвим легше.

Обличчя Макса було похмурим, поза напруженою. Він був спантеличений моєю поведінкою і почувався не у своїй тарілці.

Він завжди прагнув до того, щоб увесь хід його життя був гранично налагоджений, і ненавидів незграбні, неясні положення.

- З нами, жінками, іноді таке буває - сказала я нарочито весело, ніби жартуючи над собою. - Гормони винні.

- Так ось воно що! - Таке пояснення його цілком влаштовувало, принаймні, воно було зрозумілим. Ніякої особливої таємниці він тут не бачив, і на душі в нього полегшало.

А я з таємним розчаруванням спостерігала, як швидко сходить з нього напруга: обличчя повеселішало, риси розгладилися, а в погляді знову з'явилася звичайна спокійна гордовитість.

Але коли він обійняв мене за плечі й притиснув до себе, я не пручалася. Мені необхідна була його підтримка. Звичайно, у нього було своє, неправильне уявлення про те, що зі мною відбувається, але я відчувала таку безпорадність, що була рада будь-яким крихтам його уваги. Я любила Макса, я чекала на його дитину, і мені  було страшно думати про майбутнє - про майбутнє без Макса, без його прив'язаності до мене, хоч би якою неглибокою й поверхневою вона була.

- Я просто байдужа колода, - сказав він жартівливо, намагаючись розсмішити мене і розрядити обстановку.

Він нахилився і ніжно потерся щокою об мою щоку. Від нього пахло «Діором». Як любила я цей вишуканий легкий аромат! Жодним іншим одеколоном Макс ніколи не користувався, і цей запах асоціювався в мене тільки з ним. Я обняла його за талію і тонкими пальцями стала погладжувати розпалену шкіру під шовковою сорочкою.

- Я, дурень, подзвонив тобі, чіплявся з дурними запитаннями, потім у люті примчав сюди - адже я був страшенно ображений. Мені здалося, ти не знаєш, як мене позбутися. Як тільки ти мене терпиш!