Розділ 1 Марта

Я дивлюсь на чоловіка, який входив у спальню в пов'язці на стегнах з рушника, з прихованим сумом. Трохи раніше він був у ліжку, а зараз, після душу, витирав волосся ще одним рушником, хмурився і думав про своє.

- Марто, вставай, заради бога! - буркнув він сердито, майже не дивлячись на мене. - Уже багато часу!

А мені так хотілося ще повалятися в затишних зім'ятих простирадлах!

Я позіхнула, ліниво потягнулася і, змахнувши з чола пасмо синяво-чорного волосся, підперла рукою голову, щоб було зручніше спостерігати, як він ходить кімнатою, збираючи розкиданий одяг.

Я мимоволі замилувалася ним - Макс був схожий на темноволосого Адоніса: засмаглий, м'язистий, пашить здоров'ям, зі спритними, впевненими рухами. З породи щасливчиків, професіонал екстра-класу. Керівник великої компанії, що випускає електроніку і комп'ютери, він легко налагоджував ділові зв'язки в усіх кінцях земної кулі. До того ж цей тридцятичотирирічний розумник і спортсмен вирізнявся тією смаглявою красою, за яку дорого дали б багато чоловіків. Словом, Макс досягав успіху в усьому - він жив на широку ногу, але при цьому міг багато й інтенсивно працювати.

З такими жінкам нелегко - і на золотому повідку не втримати.

- Марто! - Цього разу в його голосі чулося роздратування.

- Сьогодні я можу полежати довше, - сказала я спокійно, з легкою цікавістю чекаючи на його реакцію. - Мій бос відпустив мене на весь ранок - адже я часто переробляю.

Він не зрозумів глузливого натяку, але мене це анітрохи не здивувало

Зараз його по-справжньому цікавило тільки одне - як би скоріше потрапити в офіс. Ніч була позаду, і він вийшов із ролі пристрасного коханця, який зовсім недавно обсипав мене поцілунками.

І все ж таки мої слова привернули його увагу - він зупинився посеред кімнати, хоча штани вдягнув лише наполовину. Блакитні очі зловили мій погляд.

- Щось не пригадую, щоб я дозволив тобі сьогодні не виходити на роботу. - Він до кінця вдягнув штани, але не застебнув їх і почав натягувати сорочку. - На цей ранок я тебе точно не відпускав... Чорт! - Він знову відволікся і почав шарити очима по підлозі. - Чому ти ніколи не нагадуєш мені, щоб я вішав одяг, коли залишаюся тут на ніч?

- Я тобі не нянька. Макс. - я дозволила собі ще одну шпильку, але й цього разу не влучила в ціль.

Я нахилилася, щоб вивільнити світло-сіру шкарпетку, що виглядала з-під простирадла, а потім мовчки простягнула її Максу. Він сів на край ліжка, одягнув шкарпетку, матрац під вагою його тіла прогнувся, і я, розслаблена, мимоволі зсунулася до нього. Хоча Макс був у пом'ятій сорочці і штани його мали не найкращий вигляд, від нього віяло свіжістю і чистотою.

- Сьогодні вранці тобі обов'язково потрібно бути в офісі, - продовжив він розпочату розмову, - ділові теми завжди були на першому місці в денного Макса, а день уже настав. Він знайшов другу шкарпетку, а потім і краватку - завдяки щасливому випадку. Я провела пальцем уздовж його хребта, і посміхнулась, коли він мимоволі здригнувся від її дотику. Макс відмахнувся, не припиняючи надягати черевики. - Нам потрібно ще раз опрацювати контракт із фірмою Степанова, у мене з ними обід сьогодні. Ну, не впирайся, - сказав він майже ласкаво. Важко було чекати від нього ніжніших слів, якщо вже він піднявся. - Вставай і одягайся. Тобі обов'язково треба прийти вчасно, а мені треба ще заїхати додому переодягнутися.

Я опустила руку і зісковзнула головою на подушки, не перестаючи стежити за рухами Макса, доки він, високо піднявши вольове підборіддя, застібав сорочку і зав'язував краватку.

- Я не жартую, Макс, - сказала я. - Я не прийду сьогодні вранці, я тебе попереджала минулого тижня. - Неправда, звісно, нічого такого я йому не говорила, а якщо б і сказала, Макс усе одно б забув. Він завжди забуває мої особисті прохання, коли ми в ролях боса і секретарки. - Я домовилася зустрітися зі своєю старою шкільною подругою і не хочу її підводити.

Кілька секунд він вагався - чи не проявити суворість і змусити її поїхати в офіс. У роздумах він швидкими рухами розчесав ще не зовсім висохле волосся, трохи присідаючи, щоб краще бачити себе в дзеркалі туалетного столика.

- Коли ж накажеш на тебе чекати? - запитав він нарешті, і я не стримала усмішки. Я розрахувала правильно - він не став сперечатися зі мною, бо поспішав і не хотів втрачати час, який цінував понад усе. Зваживши всі "за" і "проти", він вирішив, що краще вже обійтися без секретарки сьогодні вранці, ніж і далі затримувати початок робочого дня.