Розділ 9. Тобі буде соромно...

– Вранці тобі буде не дуже весело, Єво. Ти можеш про це шкодувати... Мені не…

– Романе Андрійовичу, не треба... Це ж буде тільки вранці, а зараз я хочу повеселитися.

Бос виразно підняв брову. Він пильно глянув на мене, і на його привабливих губах з'явилася дивна усмішка.

 – Я це помітив… І не тільки я помітив, що тобі хочеться повеселитися, Єво. Чи ти не забула, як ставишся до Артема? Ні?.. У звичайні дні ти навіть його погляду уникаєш! Чи не так, Єво?

– Я нічого не забула. У мене все гаразд з пам’яттю…

– Чорт забирай, Єво! Якщо тобі так хочеться повеселитися, вибери когось іншого! Я не хочу, щоб цей закінчений донжуан хвалився всім, що після дня народження боса провів час із його секретаркою.

– Ох, Романе Андрійовичу. Ти думаєш, я б дозволила йому це зробити зі мною?.. Гадаєш, я б на це погодилася? Після кількох келихів звичайного лимонаду, – в очах Романа Андрійовича я побачила здивування, але воно відразу зникло. Можливо, здалося. – Ти дійсно так думаєш?

 – Єво, я вже не знаю, що й думати, – погляд Романа Андрійовича став добрішим. Здалося, я розгледіла в його очах щось схоже на радість. Схоже, босу було приємно, що я не збиралася проводити ніч із Артемом. Але він не міг у цьому зізнатися... Роман глянув на моє обличчя, а потім його погляд спустився нижче – він ковзнув по розпущеному волоссі і трохи затримався на обтягнутих сукнею персах.

Бос дивився на моє тіло довше, ніж дозволяли правила пристойності. Настільки довго, що він був зобов'язаний щось сказати, або зробити…

– У тебе гарне… волосся, Єво. Я ще ніколи не бачив тебе з розпущеним волоссям. Тобі дуже личить, – повітря в офісі стало щільним. Таким, що мені було важко дихати. Так, я буквально відчувала, як між мною та Романом Андрійовичем спалахують іскорки.

Ох… між нами вже розігралася справжня буря. І, схоже, що вона збиралася зірвати мені дах.

Я відчувала, як пульсує кров у скронях, а серце б'ється, як скажене… Я була за крок від того, щоб потрапити у вир шалених почуттів і піднятися вище неба... О-о, як мені цього хотілося...

– Я щаслива, що ти нарешті побачив у мені жінку, – промовила я і не впізнала свого голосу.

– Так, Єво. Не побачити було складно…

– Ти хочеш сьогодні бути зі мною? Ти хочеш цього, Романе Андрійовичу?

Так, я бачила, що бос шокований моєю поведінкою, але водночас він не міг відвести від мене погляду. Скориставшись паузою, я обігнула стіл і підійшла до Романа Андрійовича впритул. Та бос нічого не робив, навіть коли я злегка притулилася до його міцного і напруженого тіла.

Я все рівно не збиралася здаватися – бо нарешті відчувала себе красивою та... бажаною. Я ще ніколи так себе не відчувала. Не було ні сорому, ні докорів сумління. Боже, як мені хотілося, щоб Роман Андрійович знову глянув на мене, як тоді. Так само, як дивився на вечірці під час танцю з Артемом.

Я тонула в очах свого боса. Мене душило всепоглинаюче і первісне почуття. Воно роздирало моє тіло... Я відчувала, як хочу залишитись сьогодні з Романом. Я хотіла цього. І лякала себе. Та все одно я була готова здатися в полон. Дати вихід своїм відвертим бажання. Розчинитися в пристрасті.

Я хотіла цього. Хотіла до болю в грудях і тремтіння в ногах. Це бажання знищувало залишки здорового глузду. Я мріяла лише про одне – щоб Роман Андрійович визнав, що він теж хоче. Так само, як і я… І так сильно, що нездатний встояти.

О-о, мені знову хотілося відчути себе бажаною жінкою. Його вдячною жінкою... Тут. І зараз.