Розділ 8. У кабінеті Романа Андрійовича

Я залишила збентеженого Артема і швидко перетнула хол. Я розуміла, що завтра може бути дуже соромно за таку поведінку, але мені конче треба було побачити Романа Андрійовича – і сказати йому все, що я про нього думаю... Крім пляшки лимонаду, я також взяла два келихи і рішуче попрямувала до суворого та привабливого боса.

Роман Андрійович був у себе. Але найбільше мене тішило те, що він був один. Не знаю, куди поділася його ефектна брюнетка. Якщо чесно, то я була б не проти, щоб вона зовсім зникла... Роман Андрійович стояв біля великого вікна. Боже мій, який же гарний вигляд був за вікном. Темне небо, зірки, а серед зірок він – цей недосяжний зоряний чоловік.

Піджак та краватку бос зняв. Вони чітко виділялися на шкіряному дивані. Схоже, що Роман Андрійович мене не помітив. Він дивився в далечінь. Я бачила, як напружена його спина, як стискаються руки. З такою силою, що в Романа Андрійовича відлетів ґудзик від сорочки, від його дорогої та бездоганної сорочки… Бос невдоволено загарчав і почав закочувати рукави.

Я вирішила не видавати своєї присутності – стояла у дверях та лише спостерігала. Я й раніше помічала, наскільки бос привабливий і намагалася гнати з голови ці фривольні думки. Тільки сьогодні мені не вдавалося їх приховати... Я проклинала Артема та його лимонад.

Атмосфера свята, міцні руки боса… Від цього йшла обертом голова… Сьогодні я ризикувала наробити дурниць. Ні, ми ризикували наробити дурниць.

– Ось ти де, Романе Андрійовичу, – промовила я грайливо, назвавши боса на «ти». Я рішуче штовхнула двері ногою, а потім зачинила їх на замок. Я не хотіла, щоб сюди хтось увійшов... О, тільки не зараз. Не зараз. Зовсім забувши про етику, я, виляючи стегнами, попрямувала до письмового столу Романа, щоб поставити на нього напій та келихи.

Серце завмерло, коли я побачила, як Роман Андрійович розвернувся і серйозно подивився на те, що робить його помічниця. Мені раптом захотілося втекти... Але я, вп'явши нігті в долоні, взяла себе в руки. Досить вже бігати! Я маю зробити це. Зробити чи заявити про звільнення...

– Єва, чорт забирай! Ти хоч розумієш, що зараз твориш? – роздратовано спитав Роман, поки я з розставляла на його розкішному письмовому столі романтичну атрибутику. Руки трошки тремтіли від напруги – частина напою потрапила на стіл і почала розтікатися. Це було гарно. Груба поверхня столу та бульбашки – поєднання грубого та невагомого… неприступного та манливого. Немов я і він – мій бос.

– Ти пішов з вечірки, не попрощавшись, просто втік від мене… Але вечірка сама прийшла до тебе... – я посміхнулася Роману Андрійовичу і підійшла до нього з наповненими до середини келихами. Я похвалила себе за те, що наповнила їх лише наполовину. – Сьогодні ми можемо трохи розслабитись. Так. Сьогодні єдиний день року, коли цей офіс можна використовувати не тільки для роботи.

– Єво…

– Не треба, Романе Андрійовичу. Не сподівайся, що зможеш відправити мене додому. Нічого не вийде... Ти ж хотів, щоб я розслабляла свого начальника після робочого дня?.. – пригадала я босу нестандартну співбесіду.

– Єво, ти робиш помилку, – я не була налаштована розмовляти, тим паче вислуховувати такі нудні повчання.

– Тримай! – я засунула келих у нерухому руку і ми цокнулись з босом лимонадом. А потім я піднесла блискучий келих до своїх яскравих губ. – З Днем народження, Романе Андрійовичу!

– Єво, – сухо сказав бос, не пригубивши напою. Він навіть не глянув на келих. Я боялася, що цей келих зараз розлетиться на шматки через те, шо Роман Андрійович сильно стискав його. – Ти надто п'яна.

 – Ти в цьому впевнений? – правильний Роман Андрійович мене розсмішив. Невже йому не хочеться скористатися нагодою і спокусити мене? Він жодного разу до мене не доторкнувся. Ох... Можливо, він думає про свою брюнетку? Я так і не взнала, ким вона йому доводиться. – Це не так, Романе Андрійовичу, я не вживаю алкоголю – щоб стати розкутою мені достатньо фантазії. І я хочу вам повідомити, що сьогодні фантазую про вас… Не лише сьогодні, Романе Андрійовичу. Не лише сьогодні…