Розділ 5. Не в своїй тарілці

Я сиділа у приймальні і посміхалася. Навіть не вірилося, що після нашої першої розмови з Романом Андрійовичем минуло три місяці. Я була дуже задоволена роботою і намагалась працювати старанно – щоб за рік отримати підвищення. Я так хотіла зарекомендувати себе, як працелюбна дівчина, що приступила до виконання своїх обов'язків на другий день після співбесіди. Ага, як і просим Роман Андрійович. То ж мене не покарали. Хех… Я молодець.

Але скільки б я не працювала, як би не завантажувала себе роботою з ранку і до вечора, все рівно не могла впоратися з головною проблемою – своїм босом Романом Андрійовичем. Ох, він був таким гарним, як величний Бог. Блакитні очі, темне волосся і легка неголеність. Його вольове обличчя так мені подобалось. Воно манила мене. Хотілось ненароком доторкнутися, але, звісно, я не наважувалась.

Бос постійно носив дорогі костюми і завжди розстібав верхній ґудзик на сорочці. Варто мені було зустрітися в приймальні з Романом Андрійовичем, я півдня ходила сама не своя. Я була як їжак у тумані. А оскільки ми зустрічалися часто, «туманність» стала вже моєю візитівкою.

Мені було соромно, та я все ж сподівалася, що бос нічого не помічає…

І тільки вдома я приходила до тями. І то тільки після сну.

Коли Роман Андрійович говорив, я не завжди його розуміла – моя увага концентрувалася на ніжних, трохи пухких губах. Я ловила себе на тому, що все частіше думаю, як він міг би мене цілувати, якби не той безглуздий розіграш.

Ох, мене не на жарт турбував мій стан. Я ще ніколи не відчувала такого інтересу до чоловіка. Та це не все, що мене турбувало – дурні думки знижували працездатність. А цього допускати не можна було – я не хотіла повертатися в квітковий магазин або працювати на знайомого за копійки.

Робота приносила мені і солодкі плоди – моїй матусі нарешті стало легше. Вона швиденько одужувала та тішила лікарів гарним настроєм. Ну що ще я можу сказати?.. Мені подобалось нове життя і мене повністю влаштовувала нова посада, адже тепер я могла бути біля Романа Андрійовича…

З колективом мені також пощастило.

Адекватними були майже всі. Всі, крім набридливого Артема – він не давав мені проходу з першого робочого тижня. І це не на жарт дратувало.

Та сьогодні я зовсім не думала про настирного Артема – мене турбувала вечірка на честь Дня народження Романа Андрійовича. І всі мої думки сконцентрувалися на цьому. О так, я хотіла бути на висоті та сподобатись своєму босу... Сама не розумію, навіщо мені було привертати його увагу. Адже Роман Андрійович не дозволяв собі нічого зайвого з того самого часу, як я стала його правою рукою.

Часом здавалося, що бос з цікавістю розглядає мене, коли я сиджу над паперами, але варто було підняти голову, Роман Андрійович дивився в інший бік, або я зустрічалася з холодним поглядом його проникливих блакитних очей. Швидше за все, я все вигадала… Така дурна… Ну кому я потрібна? Звичайна сіра миша…

Та коли прийшов той самий день, я вирішила діяти – одягла сукню-футляр з дуже відкритою спиною, взула туфлі на шпильці і розпустила волосся. Мені хотілося, щоб Роман Андрійович бачив привабливу жінку, а не скромну помічницю. Я хотіла, щоб він мріяв про мої губи, щоб він уявляв, як цілує мене. Для того щоб привернути увагу Романа, я нафарбувалась червоною помадою.

Оцінивши своє перетворення в дзеркалі, залишилася задоволеною. Тепер треба дочекатися приходу боса і насолодитися блиском його очей. Чомусь я не сумнівалася, що вони яскраво блищатимуть – ось коли мене побачив Артем, він мало не вистрибнув зі свої штанців. Хех...

І нехай Роман Андрійович виглядає як боженька, та насамперед він звичайний чоловік. Так... Звичайний, але не для мене... «Боже, Єво! Про що ти думаєш? Навіщо було так наряджатися? Ти ж сама розумієш, що Роман Андрійович тобою не зацікавиться…»

А хто сказав, що я не можу порадувати себе?..

Один раз живемо! Годі сидіти за комп’ютером – жінці треба сяяти. І нехай весь світ зачекає, поки но Єва буде відриватися. Ось! Ну так, навіть мій привабливий бос Роман Андрійович...

Ох… Нарешті я почула його бархатистий голос, але на моє розчарування бос був не сам – а з якоюсь молодою і веселою дівчиною… Вона не була так яскраво одягнена і нафарбована, але виглядала супутниця боса просто приголомшливо. Окинувши мене незацікавленим поглядом і сухо кивнувши, Роман Андрійович підійшов до свого кабінету і галантно відчинивши перед супутницею двері. Ну все... здається, я вже програла – перечепилася і впала на самому старті. Чи ні?..

Та варто було брюнетці переступити поріг, Роман Андрійович одразу пригорнув її до себе, а потім поцілував у щічку. Поцілував! Прямо на моїх очах! Іншу!

«Невже це його дівчина, чорт забирай?! А можливо, що і дружина! Ох, на що ти сподівалася, Єво?" – стогнала половина мого розбитого серця. Та іншій половинці душі хотілось спокою: "Добре, що він зайнятий. Тепер ти викинеш дурні думки зі своєї голови. У двадцять три роки треба вже дорослішати. Досить уявляти себе Попелюшкою...» – тихо бурчала правильна Єва.

І щоб угамувати пекучі ревнощі, я вирішила розвіятися – поповній відірватися на дурнуватій вечірці. Я розуміла, що забутися – не вихід, і що я можу ще пошкодувати, але зараз у мене не було вибору... Добре, що у мене є привід – День народження цього ловеласа, хай йому грець!

Звичайно, бос не заслуговував стати мішенню, та я все одно кидала в нього гнівливі погляди, Просто не могла заспокоїтися і вибачити таку «зраду». Ну і навіщо йому ця брюнетка?.. Коли порчу завжди є я – роботяща, ніжна і майже така ж гарна, як його новенька лялька. Господи...

Я пила лимонад, келих за келихом, уявляючи собі, що це щось інше, але самонавіювання не діяло – мій мозок не хотів розслаблятися. Все прокручував сцену, в якій Роман Андрійович цілує ту привабливу дівчину. Раз за разом.

Я чула його голос, бачила, як Роман дивиться на мене. Я зразу ж відмітила, що його очі не засвітилися від захоплення... Як же так?.. Ну а потім... Потім він поцілував її… Її… Не мене.