Глава 4. Аморальні бажання

– Ох… Ви намагаєтеся сказати, що бажаєте зробити мене своєю?.. – несміливо запитала я. Ні, я поки що не наважувалася подивитися на боса. Мій погляд блукав десь біля вікна. Я вдивлялася в тонкі смужки світла, нічого не бачачи за тим вікном. Що на мене чекає, якщо я піду? Чи так мені потрібна ця робота?..

Незважаючи на те, що я намагалася уникати погляду Романа Андрійовича, мені таки вдалося побачити, як він вдоволено потягнувся – ніби вирішив розімнуться перед чимось приємним... Перед чимось дуже неправильним...

Мені було лячно від його жестів, поглядів і важкого дихання...

– Чи хотів я сказати, що бажаю зробити тебе своєю, Єво? Ні, – та невже? – Саме це я й говорю... – боже мій милий. – Скажімо, що час від часу мене цікавитимуть не лише твої професійні якості. Так. Я зрозуміло висловлююсь? Чи тобі потрібні... глибші пояснення?.. – я відчула, як кров прилила до мого лиця.

– Час від часу?..

– Так. Щоб розслабитися. Сподіваюся, ти правильно розумієш мене, Єво… І не тримаєш зла. Це проста фізіологія. Нічого особистого. Ти гарна дівчина, а я твій терплячий бос. Якщо ти з чимось не погоджуєшся, я не затримуватиму тебе. Можеш іти. Або можеш лишитися. І тоді... Повір, я не залишуся в боргу. Я можу зробити тебе повноцінною жінкою. Ти все ще невинна?

– Я…

– Ні, можеш не відповідати. Зараз мене цікавить зовсім інше – згодна ти, чи ні?

Я була вражена його зухвалістю. І була вдячна за щирість. Роман Андрійович міг взяти мене на роботу і лише потім висунути… ем… додаткові вимоги. Але він вчинив інакше. Та тільки його нахабство і здогадки про цноту застали мене зненацька... Та все ж я рішуче подивилася Роману в обличчя. В таке задоволене та мужнє...

– Але ж це буде лише іноді? Так? – я відважно спостерігала за реакцією Романа Андрійовича, не розуміючи, що хочу почути у відповідь.

Але він не відповів – просто впевнено кивнув, примушуючи замислитися сильніше… Навіть не знаю, скільки я мовчала. Можливо, пройшла лише хвилина або кілька годин. Несподівано в приймальні стало занадто шумно, і це привело мене до тями.

Я знову подивилася на Романа Андрійовича і побачила, як він оцінює мене, наче я звичайний десерт на скляній вітрині... Бос з інтересом розглядав мене і посміхався. Ніби уявляв, як буде мене коштувати. Він оцінював мене, як річ. Річ, яку бос хоче купити, щоб іноді «надягати»…

Якщо чесно, мені хотілося стукнути його за нахабство, за його посмішку, але я продовжувала нерухомо сидіти. Я відчувала, як холодіють від хвилювання пальці. Як пересихає в горлі. Як підіймаються волосинки на тілі.  

– Я розумію, що мої бажання можу здатися вам аморальними, – ого, Роман Андрійович знову перейшов на «ви». – Але гадаю, ви також відзначили мою чесність. Я ж чесний з тобою, Єво, – і знову зміна настрою… – Згодні? – Запитав Роман Андрійович. Тепер він дивився на мене по-іншому. Без бруду... Я б сказала, він просто вичікував...

– Так, ви справді чесні. Дякую, – тихо промовила я, – тільки мені ніколи ще не робили таких пропозицій, – я досі не знала, як з цього виплутатися.

– Я розумію... Саме тому я запропонував це вам, – Роман Андрійович нервово забарабанив пальцями по столі. – Але, Єво, хочу, щоб ви зрозуміли, що я пропоную востаннє – діловито промовив бос. – Якщо ти згодна розслабляти мене у важкі дні, то місце твоє, якщо ні – нема чого витрачати мій час, – це було занадто різко. Занадто жорстоко…

– Я не…

– Я впевнений, що ви зможете знайти місце в іншій компанії, – я відчула холод і зрозуміла, що бос прощається зі мною. – Звичайно, вам не запропонують такий заробіток і перспективи. Та ви залишитеся вірні своїм принципам. Сподіваюся, що вони зможуть прогодувати вас… – слова Романа Андрійовича несподівано засмутило мене.

Я відчула, що між нами виросла стіна. Відчула, що гра в мовчанку почала дратувати боса…

Ну що ж, мабуть, мені не варто забувати, що я давно виросла і можу приймати такі серйозні рішення... Адже я доросла жінка – і можу собі це дозволити. Я зможу це зробити. Та зроблю.

Я зітхнула та кокетливо прибрала з обличчя пасмо волосся – заправила його за вухо. А потім ще декілька секунд сиділа мовчки, розглядаючи свої руки. Водила поглядом по лініях – наче намагалася прочитати долю.

Голова гула, а в роті стало зовсім сухо. Робити зараз вибір мені не хотілося. Здавалося, якщо я промовчу, Роман Андрійович й не згадає про те, що пропонував, і ми зможемо працювати разом. Та я прекрасно розуміла, що це не сон і не казка. Тут все йде за сценарієм мого боса.

Нарешті я звела очі на Романа Андрійовича, переживаючи, що можу зустрітися з його злим поглядом. Але бос усміхався мені. Думаю, він не сумнівався, що я прийму цю пропозицію...

– Добре… – прошепотіла я.

– Що? Я не розчув. Повтори.

– Я згодна, – відповіла впевненіше.

– Ти згодна?.. От і розумниця, – похвалив мене Роман в відсунувся від дерев'яного столу. Він кілька секунд пильно дивився на мене, ніби намагався прочитати думки. – Сподіваюся, що ти поводитимешся тихо, моя мила дівчинка.

Роман Андрійович підвівся і став повільно підходити до мене – наче лишав мені можливість передумати... Я теж піднялася з крісла і поправила спідничку... Одеколон боса окутував мене дурманом. Але я не припиняла боротися з інстинктами, які так невчасно в мені прокинулися.

«Ево, тобі не можна здаватися зараз. Ні, здаватися взагалі ніколи не можна…»

Роман Андрійович був високим. Моя русява голівонька опинилася на рівні його грудей. Мені так захотілося прилинути до торса боса, але це стало б занадто великою помилкою… Чи ні?..

Боже, я забагато думаю – треба зважитися і будь-що буде! Що він мені зробить? Не думаю, що Роман Андрійович може мене чимось скривдити. Можливо, мені навіть сподобається…

Та кого я обманюю?! Звісно, мені не сподобається!

– Просто розслабся – шепнув бос. – В цей раз я зроблю все сам, – він притягнув мене до себе. А я просто заплющила очі і зімкнула палаючі губи. А потім… Вдарила нахабу по обличчю!