Розділ 3. Нескромна пропозиція

Я бачила, як Роман Андрійович ковзнув поглядом по грудях, обтягнутих тонкою блузою – і вперше пошкодувала, що одягла саме її. Мені ще пощастило, що сьогодні я надягла ліфчик, який у звичайні дні не носила.

– Ти ж розумієш, Єво, що на таке гарне місце претендує багато здібних дівчат, тому відбір я влаштовую ретельний, – ох, я не розуміла, про які здібності він зараз говорить... – Думаю, ти про все здогадалася... – додав бос, безсоромно вивчаючи мою тремтячу фігурку. – Я запитаю вдруге, хоча не люблю повторювати двічі. Ти готова, Єво?.. Ти повинна відповісти зараз же.

– Я не розумію, Романе Андрійовичу, – мені не хотілося вірити у те, що все це відбуваються насправді. – Про що ви? Що ви маєте на увазі?! – різко запитала я, вдивляючись у задоволене обличчя керівника. – До чого я повинна бути готовою? – тремтячим голосом повторила його слова. – Я досить здібна робітниця, але зараз не розумію, чого ви хочете від мене, – так, якщо я вирішала вдавати з себе нетямущу дівчинку, мушу бити нею до самого кінця…

Крім того, мені й досі не вірилося, що цей гарний і забезпечений чоловік може вимагати від мене «кохання». І причина не в тому, що я вважала себе дурненькою – просто не чекала, що Роман Андрійович запропонує мені стати його коханкою. Флірт з ним був для мене чимось… аморальним, незважаючи на те, що цей чоловік мені подобався… У будь-якому випадку, це було неправильно… Дуже неправильно. Ні. Ніколи! Я так не зможу.

– Чого ви чекаєте, Романе Андрійовичу? Для чого хочете мене винайняти? – я хотіла почути правду і впевнитись, що мені тут робити нічого. Це занадто висока ціна за роботу. Навіть в моїй складній ситуації. Я прийшла для того, щоб влаштовуватися помічницею. Звичайною секретаркою. І не збиралась обслуговувати багатих і самовпевнених чоловіків.

На всі мої запитання Роман Андрійович відповідав лише усмішкою – вона хвилювала мене і змушувала червоніти. Боже мій, я знала, що означає такий вираз обличчя: «Ти розумієш, що я маю на увазі. Не варто прикидатися цнотливою». Та я насправді була цнотлива. Невинна та налякана! Ще й по вуха у боргах...

– Так чого ви хочете, Романе Андрійовичу? – повторила я вкотре і в розпачі притиснула руки до своїх грудей, ніби намагалася втримати там серце. Вона нещадно билось об мої ребра.

– Чого я хочу? Я навіть не знаю... Можливо, ти, Єво, допоможеш мені зрозуміти, чого саме я хочу. Чи кого. Як ти думаєш, що може знадобитися молодому та сповненому сил чоловіку з занадто  щільним графіком? Буває так, що мені і розслабитися ніколи. Чи не здогадуєшся ти, Ево, чого я потребую майже кожного дня?.. – боже, ще й кожного дня… Попри обставини, в мене вийшло трохи опанувати себе, але я продовжувала упиратися.

– Ні, я не здогадуюсь… – прошепотіла ледь чутно.

– Здогадуєшся, Єво. Та я бачу, що ти бажаєш пограти зі мною. Що ж, тоді я скажу все так, як є, – нарешті я дочекалася відвертості. – Я люблю свою напружену роботу. Та вона забирає в мене забагато часу. Вимагає уваги, ніби ревнива молода коханка.

– Я гадала, складнощі вам до душі…

– Так і є, Єво. Так і є… Та іноді я хочу послати все до дідька. До дідька, Єво! – я здригнулася від несподіванки. – Я щодня зустрічаюся з людьми, і далеко не всі зустрічі мені приємні… Я скажу більше – багатьох партнерів я хотів би розірвати на шмаття, та я маю стримувати свій гнів. Навіщо це мені?.. Інколи я також задаюся цим питанням. Та відповідь проста... Псувати відносини з впливовими людьми – це велика дурість, мала.  

– Але… – я хотіла переломити хід розмови, та зробити це мені не дозволили.

– Так чого ж я насправді хочу від тебе... – Роман Андрійович сказав це, дивлячись мені в вічі. – Я хочу розслаблятися з тобою, Ево. Хоч іноді… Мені потрібне це. Ти розумієш? – закінчив бос, поклавши свої могутні доглянуті руки на масивний чорний стіл.

Боже мій, я хотіла, щоб цієї розмови насправді не сталося. Щоб мені все здалося, чи просто наснилося... Хотілося, щоб прохання боса виявилося грою уяви. А ще мені хотілося втекти...

Ми мовчали. Ніхто не ризикував порушити хвилюючу тишу.

Я відчувала шкірою зростаючу напругу. А ще я відчувала, що Роман Андрійович дивиться на мене. І несамовито боялася зустрітися з його поглядом, тому дивилася убік. На м’який диван. Навіть не знаю, що робилось в цей момент у мене в голові.

Я, звичайно, чула, що таке буває – коли владні чоловіки сплять з секретарками, та не думала, що зіткнуся з цим сама...

У грудях пекло, потіли долоні. Мені була потрібна робота. Та не такою ціною. І тільки думки про гроші і хвору матір не дозволяли піти, але й погодитися на пропозицію Романа я ніяк не наважувалася.

Який жорстокий цей світ, де все продається і багато що купується. І схоже, що зараз хочуть купити мене… А як же кохання?.. Невже все має відбуватися саме так?.. Гола фізика замість почуттів…

Господи, що я зробила не так?! За що ти мене так жорстоко караєш, Романе Андрійович?..

Стенати можна довго. Доти, доки не мене виставлять. Та відмовчуватися вже не було сенсу.