Розділ 2. Ти готова, Єво?

Це мій шанс. Величезна можливість почати життя наново, а не зубожіти в старій однодушці, що дісталася мені від дідуся. Я мріяла, щоб бос взяв мене до себе, тому була готова на все – працювати до сьомого поту, сидіти в офісі з ранку до самої ночі і варити найкращу каву у світі. Навіть прибирати тут, аби лише у мене були гроші, щоб допомогти людині, яку  я люблю. Та насправді я сподівалася, що в штаті великої компанії є кому прибирати кабінет.

– Прошу вас, Єво, проходьте, – ввічливо сказав високий шатен у стильному сірому костюмі та дорогих туфлях. Роман Андрійович махнув рукою у бік свого розкішного кабінету. Боже, це виглядало так, ніби він готовий видати мені квиток в краще життя – і щоб його отримати, потрібно довести, що я цього гідна. Довести вже сьогодні. Зараз.

Я переступила поріг, і мене одразу засліпила розкіш. Все було таким дорогим та красивим… Першим кинувся у вічі величезний стіл посеред кабінету, шкіряні крісла і дорогий світлий диван, що причаївся в кутку, як великий м'який кіт. Картини, бронзові статуетки, червоне дерево – все це привертало увагу. Боже, я ніби поринула в інший світ, де все завжди добре і інакше бути не може.

Жалюзі були неповністю відкритими, тому деякі зони просторого кабінету залишалися затемненими. Світло пробивалося невеликими порціями, але цього було достатньо для того, щоб побачити, як тут красиво і затишно. Справжній діловий затишок. Я з радістю прийняла пропозицію – опустилася в крісло і відразу потонула в ньому. А мій майбутній директор сів за темний масивний стіл і став уважно мене розглядати.  

– Що ж, давайте спочатку ми познайомимося, – сказав він і посміхнувся.

Роман Андрійович, так звали мого директора, здався досить мені милим і уважним. Бос був високим, кремезним і неймовірно привабливим. Він привертав мою увагу... Я навіть забула «вступну» промову, яку репетирувала весь вечір... Як можна бути такою розсіяною? Забути про все. Але схоже, Романа Андрійовича жодної крапельки не турбувала моя розгубленість. Справді. Я взагалі сумнівалася, що цього впевненого в собі чоловіка хоч щось турбувало.

Верхні гудзики його свіжої бірюзової сорочки були недбало розстебнутими. Я не знаю чому, але мене ця недбалість хоч трохи заспокоїла – напевно, я вирішила, що співбесіда пройде в спокійній атмосфері ... що ніхто не буде чіплятися або намагатися розкрити таємниці мого минулого життя. А їх у мене було кілька.

Від боса пахло екзотичними парфумами. Я б сказала, що пахло надто приємно. Хах. Треба сказати, щоб він не користувався цим одеколоном, якщо хоче бачити поруч зібрану підлеглу.

Звичайно ж, я йому нічого такого не сказала, але цей аромат справді змушував думати про відпочинок під пальмами, а не про те, щоб сподобатись Роману... Ще не прийняли на роботу, а я розмріялася... Єва, Єва. Але якщо мене таки візьмуть у фірму особистим помічником, то щорічна відпустка в спекотних країнах мені забезпечена. Боже мій, Ево! Досить вже мріяти...

Роман Андрійович розпитував про мої здобутки – йому було цікаво, чим я займалася та які маю навички. Він питав про сім'ю, про достаток і… мого хлопця. Про хлопця, якого в мене давно не було, і про якого мені не хотілося згадувати.

Я розповіла, що працювала у квітковому магазині та ще в одній дрібній фірмі діловодом. Я також працювала бухгалтером у конторі знайомого і випробовувала свої нерви у кол-центрі.

Не забула й згадати про те, що ніколи не була заміжня, що мені вже виповнилося двадцять три, і що я одиначка. А ще я зізналася, що не планую поки що заводити дітей. Якось складно на таке наважитись, коли поруч не має достойного чоловіка… Якщо чесно, то у мене взагалі нікого не було, якщо не рахувати побачень у старшому класі, ага, і ті мені хотілося б просто забути, викреслити з пам'яті.

Роман Андрійович не перебивав мене – він уважно слухав. А коли я закінчила, поставив мені додаткові питання. Всі вони стосувалися моїх навичок. Я розуміла, що досвід у мене є – і це головне. А вік – це вже другорядне.

О так, мені здавалося, що двадцять три – це забагато. Дуже багато, а в мене нічого немає: ні хорошої роботи, ні коханого. Та я вірила, що я його неодмінно зустріну, і що в нас все буде по любові… А ось думки про Романа Андрійовича – лише невинна гра занадто багатої уяви.

Мені пощастило, що Роман Андрійович не шукав молоду дівчину. Така йому не підходила. Та остаточно страх зник, коли бос розповів, яких прикрих помилок припускалася попередня підлегла. Вона тільки но закінчила коледж і вже встигла завагітніти. Лишенько. Я зовсім не така. І не стану розчаровувати Романа Андрійовича. Завагітніти після коледжу.... То капець. В голові не вкладається. Така молода – а вже з животиком.

«Та якось дивно… Я гадала, Оля старша за мене...»

Ситуація складалася гарно. Це було несподівано та приємно. Ось тільки наступне питання виявилося таким несподіваним, що в перші секунди я не могла пригадати, як треба дихати.

– На що ти, Єво, готова заради того, щоби отримати роботу у фірмі? – спитався у мене Роман Андрійович, а потів «облизав» голодним поглядом. Сподіваюсь, мені все це примарилось...