Розділ 10

Аля

Лише пізно ввечері в коридорі лунають швидкі кроки, і двері моєї кімнати відчиняються. На порозі з'являється Олексій, схвильований, із великим букетом моїх улюблених лілій.

– Алю! Вибач мені, мила! — він підбігає до ліжка, кидає квіти на столик і бере мої тремтячі долоні у свої теплі пальці. – На фірмі був такий хаос, я не міг вирватися... Як ти? Що сказав лікар? Батько тебе не ображав?

Його голос, на диво, звучить так щиро, а в очах стільки тепла й турботи, що всі мої денні наміри миттєво руйнуються. Я розтуляю губи, щоб вимовити ті заготовлені, важкі слова. Щоб сказати про скасування весілля, про брехню, про те, що дитина не його. Але язик ніби присихає до піднебіння. Горло стискає спазм відчаю й страху.

Я не можу. Замість твердого «ні», говорю геть інші слова.

– Усе добре, Льошо...

За прочиненими дверима в напівтемряві коридору видніється висока силуетна постать. Платон стоїть у тіні, заклавши руки в кишені, і мовчки спостерігає. Він бачить мою слабкість. Бачить, що я змовчала правду.

Наступної миті чоловік заходить до кімнати.

– Олексію, нам варто поговорити, – відрізає Платон, не зводячи з нас суворого погляду.

Хлопець здригається й злегка послаблює обійми, відступаючи на півкроку назад.

– Зараз? – здивовано й трохи роздратовано запитує він, озираючись на батька. — Я тільки-но...

– Так, – карбує чоловік непохитним тоном, який не передбачає жодних заперечень. – Зараз. У моєму кабінеті.

Льоша зітхає, кидаючи на мене винуватий погляд, і ледь помітно стискає мою долоню.

— Я швидко, мила. Відпочивай, — тихесенько шепоче він мені на вухо й повертається до батька.

Вони виходять, і двері зачиняються з глухим сухим звуком, залишаючи мене в моторошній тиші.

Платон

– Про що ти хотів поговорити? – Олексій зупиняється біля мого робочого столу.

– Де ти був ці три дні, Олексію? – мій голос звучить тихо, але в ньому виразно чути метал. – На фірмі ти не з'являвся. На дзвінки керівників відділів не відповідав. Ті справи, які я тобі довірив перед від'їздом, провалені.

– У мене були особисті питання... – починає виправдовуватися він, відводячи очі. – Я готувався до заручин, вирішував справи з Алею...

– Не смій прикриватися дівчиною! – перебиваю я, роблячи крок уперед. – Зізнайся нарешті хоч собі: ти хочеш від мене лише грошей і частку в компанії! Ти намагаєшся грати в дорослого й самостійного чоловіка, але сам не здатен закрити жодної угоди.

— Це не так! Я кохаю Алісію, і ми створимо сім'ю!

Я випускаю зневажливий смішок.

– Кохання? Не сміши мене, сину. Ані в тебе, ані в Алісії немає жодного кохання. Вона з тобою лише тому, що їй потрібен той, хто її забезпечуватиме й вирішуватиме її проблеми. А тобі потрібна ширма, щоб випросити в мене гроші і частку в бізнесі!

Олексій багровіє. Його кулаки стискаються, а в очах спалахує дика, дитяча образа.

– Ти як завжди! – кричить він, втрачаючи контроль. – Для тебе все вимірюється лише грошима й вигодою! Ти ніколи мене не любив! Може, я взагалі не твій син, га?! Бо нормальний батько так із власною дитиною не поводиться!

Слова Олексія висять у повітрі, наче пара.

«Не твій син...»

Хлопак навіть не уявляє, наскільки це твердження близьке до істини біологічно, але водночас – наскільки воно несправедливе й нице по своїй суті. Так, у його венах не тече жодної краплі моєї крові. Олексій – не мій біологічний син. Але я прийняв його ще немовлям, виплекав, давав йому все найкраще, виховував як рідну кров, закриваючи очі на його слабкість і безвідповідальність. А він зараз жбурляє мені це в обличчя, ніби це якась форма провини.

– Гра закінчилася. Ніякого весілля не буде, – впевнено промовляю я.

– Що за маячня? – він нервово пирхає, хитаючи головою. – Батьку, ти знову за своє? Ти не можеш вирішувати за нас! Ми з Алею одружимося, вона чекає на мою дитину!

– Аля вагітна від мене, – чітко, вимовляю я, дивлячись йому прямо в очі.

У кабінеті на секунду стає так тихо, що чути прискорене дихання Олексія. На його обличчі застигає безглузда, спотворена посмішка. Він кліпає очима, намагаючись перетравити почуте.

– Що... що ти верзеш? – белькоче хлопець, задкуючи на пів кроку. – Яка дитина? Від тебе?! – сміється.

– Моя дитина, – повторюю я без жодної емоції. – Ми з Алісією провели ніч. Дитина під її серцем – моя. Ніякого весілля з тобою не буде. Ти збираєш речі й ідеш з цього будинку.

Олексій дивиться на мене кілька секунд, а потім продовжує сміятися:

– Ти... вирішив розіграти це дешеве шоу, щоб розлучити нас?!

Він робить крок до мене, його обличчя спотворюється від люті й неприхованої огиди:

– Ти брешеш! – заперечує Олексій, відступаючи до дверей і хапаючись за ручку. – Ти брешеш мені в очі! Я не вірю жодному твоєму слову! Жодному!

Я навіть не ворушуся. Лише спокійно дивлюся на його істерику. Жодних виправдань, жодних доказів. Моя мовчазна впевненість давить на нього сильніше за будь-які крики.