Розділ 8

Платон

Двері кабінету зачиняються за втікачкою року. Я залишаюся стояти посеред стерильної кімнати, слухаючи, як її квапливі кроки затихають у коридорі, і тамуючи важке, прискорене дихання.

Дівчисько знову втекло. Я стискаю кулаки, відчуваючи, як під шкірою скипає лють. Вона думає, що її раптовий напад токсикозу врятує її від відповіді? Що Аля зможе сховатися за дверима туалету й перечекати цю бурю?

Шість тижнів. Марк чітко й карбуючи вимовив ці цифри. Шість тижнів – це сорок два дні. Арифметика сходиться. Батько – я. Без варіантів. А якщо ні?.. Стискаю щелепи. Катувати себе сумнівами й здогадками я не збираюся. Треба негайно витягнути з Алі всю правду.

У кабінет повертається Марк. У руках він тримає роздрукований медичний висновок і кілька чорно-білих знімків УЗД. Його професійний погляд миттєво фіксує мій напружений стан і порожню кушетку.

– А де Алісія? – запитує лікар, підходячи до робочого столу й викладаючи знімки на поверхню.

– Пішла вмитися. Токсикоз, – відповідаю я, намагаючись тримати голос холодним.

Роблю крок до столу й згори вниз дивлюся на знімок. Маленька, ледь помітна цяточка на темному тлі. І в цю мить щось у мені здригається. Замість люті й запеклого розрахунку груди накриває раптова, невідома досі хвиля дивного тепла. Це не просто «цяточка». Це моє продовження. Дитина, яку вона носить під серцем після тієї божевільної ночі.

– Платоне, за висновком усе в порядку, – промовляє Марк, спостерігаючи за моїм застиглим поглядом. – Плідне яйце прикріплено правильно. Термін – шість тижнів, як я й казав. Наступного разу вже слухатимемо серцебиття.

– Добре... – мовлю я, не зводячи очей із знімка, і пальці мимовільно торкаються його.

Обережно беру фото й виходжу з кабінету. Зупиняюся біля вікна в коридорі, розстібаючи верхній ґудзик сорочки, бо від цього несподіваного відчуття всередині стає задушливо.

Ти намагаєшся втекти й сховатися від мене, ластівко? Збиралася вийти за мого сина й удавати, наче нічого не було? Ні. Тепер я витягну з тебе зізнання, і зроблю все, що викрити наміри Олексія і забрати тебе собі.

Я розвертаюся від вікна й рушаю коридором клініки. Повертати назад пізно. Жодних сумнівів більше немає.

Зупиняюся біля дверей дамської кімнати. Спираюся плечем об одвірок. Чекаю. Минає дві хвилини, три. Вона сподівається, що я втомлюся чекати й піду? Наївна.

Двері нарешті відчиняються. Алісія виходить, спираючись долонею об одвірок. Вона бліда, вологі пасма волосся прилипли до скронь, а в розширених від переляку очах, загнанний відчай. Побачивши мене, вона заклякає на місці.

– Погано почуваєшся? Викликати лікаря? 

– Мені... треба додому, – шепоче вона, задкуючи на пів кроку назад. – Я втомилася. Олексій чекає...

– Олексій почекає, – перебиваю я, роблячи крок уперед і повністю перекриваючи їй шлях. – А ми з тобою зараз підемо до моєї автівки. Нам треба дещо обговорити, ластівко. Без зайвих очей і без твого «нареченого».

Дівчина сполохано дивиться на мене, але я нахиляюся нижче й карбую кожне слово їй в губи:

– Я хочу знати, хто батько твоєї дитини. Це я – чи ти спала ще з кимось?

– Я не настільки легковажна, щоб спати з усіма підряд! Те, що сталося з нами – це безглузда, фатальна випадковість! На мене тоді стільки всього навалилося, що ви... здалися мені спокійною гаванню. Хвилинним порятунком. Хто ж знав, що за цим спокоєм ховався справжній хижак...

– А щодо хижака.. – мій голос опускається до низького, шепоту прямо біля її вуха. – Запам'ятай: віднині я більше не хижак для тебе. Для всього решти світу, для Олексія з його іграми – так. Але не для тебе й не для нашої дитини.

Аля здригається, але не відвертається. У її розширених зіницях замість страху спалахує гострий, відчайдушний супротив:

– Ви здогадалися? І що тепер? Зіпсуєте весілля власного сина й одружитеся зі мною? А якщо я не хочу виходити за вас заміж?!

Мої пальці обережно, але беззаперечно ковзають по її холодній щоці, зупиняючись на підборідді. Я відчуваю, як тремтить її шкіра, але не випускаю її погляду.

– Дай мені кілька днів, Алю, – промовляю тихо, карбуючи кожне слово з впевненістю. – А вже потім вирішуватимеш, чи хочеш ти стати моєю дружиною.

Аля різко відвертає голову, вириваючись із мого доторку. Вона нервово розправляє складки на кофті тремтячими пальцями.

– Ні! – дівчина всміхається, й заперечно хитає головою. – А якщо це просто вистава?! Ви ці кілька днів пилинки з мене здуватимете, гратимете дбайливого захисника... а коли я погоджуся й розслаблюся, ви знову станете таким же жорстоким, як були до цього! Я вам не вірю, Платоне... За жодних обставин.

Роблю пів кроку назад, повертаючи їй особистий простір. Стискаю кулак, змушуючи себе заспокоїти прискорене дихання.

– Добре, – мій голос звучить спокійно, позбавлений будь-якого тиску. – Віра – це не те, що купують обіцянками чи вимагають силою, Алю. Віру треба заслужити.

Я розвертаюся й роблю крок у бік виходу, але зупиняюся, не обертаючись:

– Я не проситиму тебе про довіру авансом. І не здуватиму з тебе пилинки задля дешевої показухи. Просто спостерігай. Дивись на мої вчинки, а не слухай слова. А коли все закінчиться... ти сама вирішиш, хто я для тебе: монстр, від якого треба тікати, чи єдиний чоловік, якому ти здатна довірити своє й життя нашої дитини.